Усе майже гаразд
— Знову затримуєшся? — голос Дмитра в трубці звучав приглушено, наче долітав здалеку, з берега холодної дніпровської річки, де вже скупчувалися сутінки.
— Так. До одинадцятої, може, довше. У нас тут аврал із постачанням, — відповіла Оксана, натискаючи на кнопку гучного зв’язку. Однією рукою вона дописувала листа клієнтам, іншою помішувала охололу чашку чаю. Келих стояв на краю столу, поряд валялися чернетки звітів, які вона так і не відкрила.
— Ти наче й не живеш вдома, — сказав він після довгої паузи. Без докорів, просто констатація. Але в цьому факті пробивався сум — через її нескінченні робочі години, порожні вечори, ранки, де їхні розмови розчинялися в тиші.
— Ти ж знаєш, як це, — відповіла вона, відчуваючи, як голос тремтить від втоми.
— Знаю. — Тиша зависла, важка, як зимове повітря. У ній лунало ехо нерозмовлених слів, які обоє відчували, але не наважувалися вимовити.
Оксана ненавиділа цю тишу. Вона була занадто живою, занадто насиченою. У ній тонули їхні непромовки, втома, спроби прикидатися, що все ще тримається.
Додому вона повернулася опівночі. Квартира в спальному районі Києва зустріла її темрявою, лише у передпокої тьмяно горіла лампочка — Дмитро завжди залишав її, «щоб не спіткнулася». Світло падало вузькою смугою на підлогу, вихоплюючи самотній шкарпеток — явно його. На кухні лежала записка: «Їжа в мікрохвильовці. Сплю». Почерк був нерівним, наче писав поспіхом, тікаючи від чогось.
Вона сіла за стіл, розігріла вечерю, їла у напівтемряві, не відчуваючи смаку. Усе було на своїх місцях: гаряча їжа, тепле світло, турбота в двох рядках. Але всередині все стискалося від холоду. Вона відкрила ноутбук, прогортала звіт, закрила. Екран дивився на неї порожньо, як дзеркало, в якому не було відповідей. Потім пішла у ванну, вмилася, уникаючи свого відбиття — занадто втомлені очі, занадто багато безсонних ночей. Лягла поруч із Дмитром. Він спав, повернувшись спиною, дихав рівно. Між ними було трохи більше порожнечі, ніж учора. Чи їй лише так здавалося.
Ранок почався з пробок і розірваного ремінця на туфлях. У тролейбусі Оксана опинилася поруч із жінкою років п’ятдесяти, яка голосно скаржилася в телефон: «Він знову прийшов під ранок, мовчить, смердить пивом, а я, дурна, все чекаю». Ці слова вдарили, як луна. Тільки навпаки. Та жінка чекала, попри біль. А Оксана жила поруч із Дмитром, але наче в іншому світі, де їхні реальності ледве торкалися одна одної.
В офісі начальник не помітив, що вона прийшла раніше. Не помітив би і її звіт, якби вона не поклала його на стіл. Він буркнув: «Норм», не відриваючись від екрану. Все йшло за звичним сценарієм: завдання, звіт, кивок, тиша. Навіть похвала звучала, як наказ.
Оксана пішла у офісну кухню, заварила чай. Дивилася, як пакетик повільно занурюється у гарячу воду, залишаючи за собою темний слід, наче розчиняючи щось невидиме. Це було єдине, що здавалося справжнім у той момент.
У якийсь мить вона усвідомила: усе, що вона робить, — правильно. Бездоганно. Надійно, без помилок. Але це був рух у нікуди. Як машина, що мчить рівною дорогою, але без пункту призначення. Усе гладко, без збоїв. І безглуздо. Вона віддавала себе цим звітам, дедлайнам, цим галочкам, забуваючи запитати: чи веде це кудись, окрім як до чергової папки на робочому столі?
Ввечері вони вечеряли разом. У тиші. Ложки брязкали об тарілки, за вікном шумів вітер, а холодильник тихо гудів, нагадуючи, що життя йде своїм черговим ходом. Дмитро дивився у свою тарілку, уникаючи її погляду. Раптом спитав:
— Сьогодні не працюватимеш до пізнього?
— Не повинна, — відповіла вона, відчуваючи, як голос тремтить від надії.
— Може, у кіно сходимо?
Вона кивнула, вагаючись, наче зважуючи, чи вистачить сил просто жити, а не бігти. Потім підійшла, обійняла його ззаду. Він був теплим, живим, справжнім. Як маяк у бурю, до якого можна притулитися, якщо все почне розвалюватися.
— Вибач, — прошепотіла вона. — Я просто хочу, щоб усе лишилося цілим. Робота, ми, дім… Все відразу.
— Я знаю, — відповів він тихо. — Але ми ж не фортецю будуємо. Ми живемо. Так?
Вона мовчала. Просто притискалася до його спини, вдихаючи запах його сорочки. Він стиснув її руку, наче це було єдине, що могло втримати їх разом.
У кіно вони пішли на якийсь легкий фільм — з погонями, жартами та вибухами. Сюжет губився у шумі, але це було неважливо. У темряві залу крісла були м’якими, екран — величезним, а їхні руки — переплетеними. І від цього ставало легшеКрок за кроком, вони вчилися робити цю “майже” цілісність справжньою.
