Оля та її мишенята
Я веду свій блог, я психолог і пишу про себе.
Кілька тижнів тому я познайомилася з дівчинкою. Вона сиділа на лавочці в парку, годувала батоном голубів…
Дуже говірка дівчинка, і коли я побачила її втретє, зрозуміла, кого вона мені нагадує — мене.
Батьки в неї розлучилися, мати вийшла заміж і поїхала за кордон, тато живе з іншою тітонькою (так казала дівчинка, її звуть Оля).
У тата з Марією народився хлопчик, його назвали Олегом…
Я дивилася на цю малу й бачила себе.
Чим я можу їй допомогти? Щоб у тридцять п’ять років вона не писала таких текстів…
— Олю, я працюю в ***, ти хочеш навчитися малювати?
— Так, — охоче киває дівчинка.
Я йду з нею додому й пропоную втомленій жінці, щоб її донька ходила до нашої студії. Ніби не знаю, що вона мачуха…
— Це зовсім безкоштовно, треба лише дозвіл батьків, — брешу я.
— Я їй не мати. Гаразд, прийде чоловік і ми подумаємо.
Наступного дня Оля приходить до нас.
Я обережно направляю її, дівчинка справді гарно малює, а ще співає.
Домовляюся з колегами, і Олю беруть усюди, куди можна.
Не кажіть, що це неможливо.
Якщо дуже захотіти — можливо все…
Я намагаюся подарувати їй те, чого не мала сама — спілкування, відчуття, що ти теж важлива у цьому світі, а не просто дівчинка, яка раптом стала зайвою.
Ми з нею потягнулися одна до одної. Її батько й мачуха думають, що я соцпедагог, який працює з їхньою дитиною.
Такі наївні… чи байдужі?
Скоріше друге. Оля — залишок минулого життя чоловіка, і куди її діти? Тому й терплять.
Матір усунулася, вона присилає гроші, сукні, приїжджає раз на рік, але не забирає доньку.
Чому?
Тому що в неї є чоловік, якому не потрібні чужі діти, у нього будуть свої…
А батько… начебто любить Олю… герой, що тягне цей хрест…
Оля — золотце, але лише для нас, для дітей із центру.
Ми не знаємо, яка вона вдома. Може, нестерпна, може, зла й колюча, бо відчуває себе зайвою.
Нікому не потрібна.
Як і я колись…
— Віра, а чому ти не виходиш заміж за Андрія?
— Що? Про що ти? — питаю я.
— Ну… всім видно, що він тебе любить, а ти така… снігова королева…
У *** я працюю по покликанню, лікую себе, намагаюся.
Але не можу собі допомогти. Завела цей блог, ризикнула розказати все, бо мені потрібна допомога… Кидаюся рятувати всіх, крім себе.
В Олі я побачила ту саму дівчинку, якій було так важливо, щоб хтось прост— Ти знаєш, Олю, колись я теж думала, що нікому не потрібна, але зараз розумію — щастя завжди знаходить тих, хто не боїться бути справжнім.
