День 12 лютого
Тепер, коли вже пройшло двадцять п’ять років, минуле нарешті постукало у мій поріг.
Сьогодні, коли я йшов до вокзалу в селі Козацьке, морозний вітрик ледь не розірвав мій старий піджак. Під крижаним шелестом вдалині я почув нежне, майже зникле плачення, ніби хтось кличе про допомогу. Звук долинав з колій, а біля закинутої старої хатини ліхтарика, що лежала під товщею снігу, я побачив темний звивок.
Обережно наблизившись, я виявив крихку, брудну ковдру, під якою сховалася крихітка. Маленька рука, обвита крижаним пальцем, простягалася до мене.
«Боже мій» прошепотів я, відчуваючи, як серце б’ється в грудях.
Я присів на коліна, підняв її немов крихітну квітку, що розквітає в снігу. Дитина була зовсім немовля, можливо, навіть менше року. Її губи синіли, а плач був тихим, ніби вона вже вичерпала сили страху.
Я притиснув її до себе, розстелив піджак, щоб захистити від холоду, і, не зупиняючись, поніс до нашого села, до Марини, нашої єдиної фельдшерки.
«Надо́чі, що ти робиш» вигукнула вона, коли побачила мене з цим клубочком. «Я знайшла її на колії, вона майже замерзла».
Марина обережно взяла дитину, оглянула її і сказала: «Вона підхолодилося, та живе, слава Богу». Потім вона схопила телефон і захотіла викликати поліцію.
«Не варто їх кликати, зауважив я. Вони лише відправлять її в дитячий будинок, а вона не переживе поїздку».
Марина задумалася, а потім відкрила скриню: «Тут є дитяче молоко, ще залишилося після візиту моєї онуки. На потім це нам допоможе».
Я подивився на її малесеньке обличчя, яке зупинило плач, притиснене до мого пальто.
«Я вирощу її», прошепотів я. «Іншого варіанту нема».
Горобці в селі вже розказували чутки: «Вона вже п’ятдесят років, не заміжня, живе сама, а тепер збирає бездомних дітей». Хоча я і не звертав уваги на плітки, я допоміг з документами, оскільки у неї не було родичів, а ніхто не скаржився про зниклу дитину.
Назвав я її Калина. Перший рік був найважчим: безсоння, гарячка, прорізування зубчиків. Я колихав її, заспокоював, співав колискові, які давно вже забулися в моїй дитинстві.
«Мамо!», вигукнула вона у десять місяців, простягнувши маленькі ручки до мене. Сльози нависли на моїх очах. Після багатьох років самоти я став матір’ю.
Коли їй виповнилося два роки, вона була справжньою вітрянкою: ганяла кішку, роздирала штори, хотіла все знати. Три роки читала всі книжки, розпізнавала букви. Чотири вигадувала цілі оповідання.
Сусідська Марія, що часто заходила на чай, сказала: «Ти ж дивовижна, як їй вдається так швидко розвиватися?» Я лише посміхнувся: «Вона має світитися».
У п’ять я організовував щоденні поїздки до дитячого садка в сусідньому селі. Вихователі з подивом казали: «Вона читає краще за багатьох семирічних».
У школі Калина носила довгі каштанові коси, заплетені вчорашніми стрічками. Я щодня плете її хвостики і присутній на кожному батьківському зборі. Вчителька Богдана казала: «Калина саме та учениця, про яку мріємо».
З роками вона стала вродливою, стрункою молодою жінкою з яскраво-блакитними очима, сповненими рішучості. Вигравала олімпіади з математики, писала статті для регіональних наукових ярмарків. Її ім’я знало все село.
Одного вечора, коли вона вже була в старшій школі, вона сказала: «Мамо, я хочу стати лікарем».
«Як це фінансувати? я запитав. Університет, житло, їжа»
«Я отримала стипендію», відповіла вона, її очі світилися.
І справді, коли прийшов лист про прийом до медичного університету, я плакав два дні і від радості, і від страху. Вона поїхала до великого міста, до Києва, і я залишився на вокзалі: «Не плач, мамо, я повернусь кожні вихідні».
Хоча її візити спочатку були щомісячними, потім рідше, вона завжди дзвонила ввечері, розповідаючи про успіхи: «Пройшла анатомію з відзнакою!», «Поклала нову дитину у новонароджену в клініці!».
У третій рік навчання вона зізналася: «Я зустріла хлопця». Це був Юрій, однокурсник, ввічливий, з теплим поглядом. Я пошепки сказав підмивці: «Хороший вибір».
Після випуску вона почала ординатуру в дитячій лікарні. «Ти врятувала мене», сказала вона. «Тепер я хочу рятувати інших».
В один четвер у мене задзвонив телефон: «Мамо, можу прийти завтра? Я хочу з тобою поговорити».
Наступного дня вона прийшла без посмішки, без блиску в очах.
«Двоє людей прийшли до лікарні і сказали, що вони мій дядо і тітка. Вони шукають мене».
Вони показали фото, результати ДНКтесту. Виявилося, що вона була залишена на коліях 25 років тому. Її справжні батьки померли в автокатастрофі десять років тому.
«Вони не хотіли, щоб я залишилася», прошепотіла вона.
Я обхопив її, і наш шепіт розтанув у тиші.
Того вечора я зрозумів, що кров не завжди визначає сімю. Любов, яку ми даруємо, ось що дійсно важливо.
**Урок:** справжня сімя це не кров, а теплі руки, які тримають тебе, коли холоднець світу нависне.
