ДИТИНА НА ПЕРОНІ: 25 РОКІВ ПОТОМ МИНУЛЕ СТУКАЄ В ДВЕРІ
Я знайшла немовля біля залізничної колії і виростила її як свою власну доньку через 25 років її минуле постукало у двері.
“Стоп що це було?”
Я зупинилася на півдорозі до вокзалу, коли ледве чутний звук порушив тишу. Лютневий вітер рвав мій плащ, бив у обличчя й ніс із собою слабке, наполегливе хлипання майже заглушене виттям хуртовини.
Звук йшов від колії. Я обернулася до старої, покинутої будки стрілочника, яку ледве було видно під снігом. Біля рейок лежало темне згортання.
Обережно підійшла ближче. Потерта, брудна ковдра прикривала крихітну постать. Маленька рученятка визирала назовні почервоніла від холоду.
“Боже мій” видихнула я, серце калатало.
Я присіла навколішки і підняла її. Немовля. Дівчинка. Їй не було й року. Її губки посиніли. Плач був таким слабким, ніби в неї не залишилось навіть сили боятися.
Я притиснула її до грудей, розстебнула плащ, щоб захистити від холоду, і побігла так швидко, як могла у село. До нашої єдиної фельдшериці, Марії Коваленко.
“Ольго, що за?” Марія побачила згорток у моїх руках і аж захлипнула.
“Знайла біля колії. Вона мало не замерзла.”
Марія обережно взяла дитину й оглянула її. “Переохолодилася але жива. Дякувати Богу.”
“Треба викликати поліцію”, додала вона і потягнулася до телефону.
Я зупинила її. “Вони відправлять її в дитбудинок. Вона не переживе такої дороги.”
Марія вагалася, потім відкрила шафку. “Ось. У мене залишилася суміш для немовлят після візиту онуки. Вистачить на перший час. Але, Ольго що ти збираєшся робити?”
Я подивилася на крихітне обличчя, що притулилося до мого светра, її подих гарячий на моїй шкірі. Вона перестала плакати.
“Я виховаю її”, тихо сказала я. “Іншого шляху немає.”
Плітки почалися майже відразу.
“Їй тридцять пять, незаміжня, живе сама і тепер збирає покинутих дітей?”
Нехай собі базікають. Чужий звязок мене ніколи не хвилював. За допомогою друзів із сільради я оформила документи. Родичів не знайшлося. Ніхто не шукав зниклої дитини.
Я назвала її Соломією.
Перший рік був найважчим. Безсонні ночі. Температури. Зуби. Я колихала її, заспокоювала, співала колискові, які ледь памятала з дитинства.
“Мамо!” промовила вона одного ранку, коли їй було десять місяців, і простягнула до мене рученятка.
Сльози покотилися моїми щоками. Після стількох років самотності лише я й мій маленький дім тепер я була чиєюсь матірю.
У два роки вона була справжнім вихором. Ганялася за кішкою. Тягнула заштори. Хотіла знати все. У три впізнавала кожну літеру в своїх книжках. У чотири розповідала цілі історії.
“Вона надзвичайно обдарована”, казала моя сусідка Ганна, похитуючи головою. “Не знаю, як тобі це вдається.”
“Це не я”, усміхалася я. “Вона просто світиться.”
У пять років я організувала підвіз, щоб відвозити її до дитсадка у сусідньому селі. Її вихователі були вражені.
“Вона читає краще, ніж більшість семирічних”, казали мені.
Коли вона пішла до школи, носила довгі каштанові коси з відповідними стрічками. Я заплітала їх їй кожного ранку досконало. Жодних батьківських зборів без мене. Вчителі без кінця хвалили її.
“Пані Іваненко”, сказала одна вчителька, “Соломія така ученька, про яку ми мріємо. Вона далеко піде.”
Моє серце розпирало від гордості. Моя донька.
Вона стала витонченою, чарівною молодою жінкою. Струнка, впевнена в собі, з яскравими блакитними очима, сповненими рішучості. Вона вигравала конкурси з правопису, математичні олімпіади, навіть регіональні наукові виставки. Усе село знало її імя.
Потім одного вечора, у десятому класі, вона прийшла додому й сказала: “Мамо, я хочу стати лікаркою.”
Я к
