Малеча
Він ще під час знайомства назвав її Малечею, коли завалився на сусіднє крісло таке ж, як під Оксаною: червоне, оксамитове, вицерте тисячами ліктів.
Михайло хвилину вдивлявся у напівтемний зал, тоді подивився на свою сусідку.
Що, малеча, нудьгуєш? зітхнув він, намагався перекинути ногу через ногу, та вузький прохід поміж рядами у львівській філармонії не давав йому цього зробити носак черевика вперся в переднє крісло, нога викрутилася і Михайло скривився.
Оксана зробила вигляд, ніби не почула його. Вона зосереджено дивилась на сцену, хоча там відбувалося звичне: довгі столи, трибуна, технічний персонал снує туди-сюди, все як на кожній науковій конференції. І задуха
Оксані завжди було тяжко у закритих просторах, коли мусиш сидіти плечем до плеча й немає куди подітись.
Ех протягнув Михайло, чухаючи підборіддя. Справи кепські, малеча. Знаєш, нічого тут цікавого не буде, ось побачиш! Я ті всі тези наперед читав робота така. Все порожнеча. Пусте.
Оксана повернулась до нього, суворо подивилась.
Охайний, костюмований, краватка, черевики чисті. Але видно одразу чужий тут він. Ніби картинку вирізали й пересадили у неправильне місце. Лихий, галасливий, жартівник і заводила. Волосся стрижене їжачком, а ще у Михайла дві маківки, і на маківках воно вється в кошлатих кільцях, ніжно й мяко
Михайло, не давши Оксані вимовити й слова, подав їй міцну долоню. Ходім, Оксанко, щось поїмо! Ти така худенька й змучена тебе треба нагодувати, ото ж бо й воно! Ходімо звідси!
Світло починало затухати на сцену вже вийшли керівники, заступники та найкращі працівники, зал аплодував, а Михайло без жодного сорому повів свою Малечу, постійно наступаючи на комусь на ногу, вибачаючись і намагаючись заправити непокірного краватку в піджак, який вперто вибивався, ніби дражнив усіх цих поважних панів і пані.
Та що ви робите?! Відпустіть мене! смикалась Оксана, але не могла вирватись і крокувала за Михайлом до виходу.
У фойє вони вирвались у той самий момент, коли в залі гриміли оплески, хтось гримнув по мікрофону, закликаючи до тиші.
Відпустіть! Мені треба повертатися, мені конспектувати у мене завдання! обурено відскочила Оксана, стиснула блокнот до грудей, упустила ручку, нахилилася підняти але Михайло випередив.
Навіщо тобі та писанина, Малеча? Я тобі всі ці тези потім надішлю. Головне зараз поїсти. І води трішки: ти бліда пульс прискорений, ну! Він доторкнувся до її зап’ястя, цокнув язиком. Свіже повітря, вечеря, і жодних нарад!
Оксані й справді було зле, серце хрипко відлунювалося у скронях.
Ніколи ще за нею так не турбувались. Вона сама для всіх: мами, чоловіка, доньки. І вважала це нормальним, хоча інколи дуже хотілось просто скинути тягар, побути трохи легковажною, невимушеною, сміятись, як наївні героїні у веселих комедіях, але завжди випадало тримати все на собі.
А Михайло це їй несподівано дозволив.
Оксана й не помітила, як опинилася у затишньому ресторані через дорогу. Офіціант приніс їм по склянці свіжого соку такого яскраво-жовтогарячого, аж очі ріже, ніби втиснули в скло саме сонце, тепле і жагуче, як літня спека під Івано-Франківськом.
Пий. І води ще. Так То що їстимемо? Михайло заглядав їй у вічі.
Йому вона, мабуть, дуже сподобалась. Оксанка гарненька тендітна, без зайвого, могла б мати попит у чоловіків, якби не ця вічна маска втоми й безнадії. За плечима сімя, п’ятий десяток, любов не зігріває, хоч і домашній затишок Та кавалер Михайло навіть у цьому побачив щось гарне втомлену від життя Малечу.
Мені нічого не треба Я зараз відіпю й повернуся в зал. Уже кращає пробелькотіла Оксана.
Нічого подібного, всміхнувся Михайло. Спершу судак із овочами, салат, і Малеча, чого будеш пити?
Він підняв очі від меню: свіжий, завзятий, буркун, пахне тютюном та парфумами, мязистий. Подивився в Оксани.
Вона зашарілась і нахмурилась.
То вона з’їхала з глузду. Абсолютно незнайомий чоловік витяг її до ресторану, годує, називає “Малеча”, уже лукаво поправив їй пасмо волосся, а вона відчуває усі сили десь пропали. Тепла точка на лобі, по спині мурахи. Вона вже не звична бути слабкою.
Вони пили біле вино Михайло розповідав, як у студентські роки будував будинки в Тернополі, потім їздив на північ, виникали якісь справи А далі
А далі, Оксанко, ми з Віталіком, це мій побратим, започаткували власну справу. Не великий бізнес будували дачі, будинки, люди ж хочуть жити в теплі й затишку! А як цього досягти ми знали. Ти їж, їж! махав він на її тарілку. За тебе, Оксанко! Бач, коли тебе зустрів, одразу подумав: “Цю дівчину треба нагодувати!” Хочеш додатку?
Вона похитала головою: досить. “Дівчинка” ніби розчинилася від вина, смачної їжі й, головне, від усвідомлення, що її хтось нагодував вперше за багато-багато років, просто так, бо вона дівчина, втомлена і худенька.
Дома все було не так. Все дитинство Оксана провела з мамою. Та весь час працювала, ще затемна йшла на зміну. Оксана снідала сама, ввечері чекала маму, розігрівала їй пізню вечерю, мила посуд, а потім обидві засинали ледве після опівночі.
На Новий рік мама Марія Степанівна приходила додому майже перед північчю. Вона працювала у магазині, перед “боєм” годинника справжній шалений прибуток.
Марія поверталась втомлена, бліда. Оксана готувала їй сукню, заплітала волосся, і обидві вирушали до гостей.
Гості завжди були: сусіди, далекі родичі гомінливі, напідпитку. Стіл ломився від страв, розмов, сміху. Оксана стежила, щоб мама не заснула відразу після першої чарки.
Марія пила горілку, вважала шампанське фігнею, а ось горілка це по-нашому! Проте організм вимикався вже після другої, і Марія починала хропіти просто за святковим столом. Оксана підштовхувала її ліктем, мама здригалася, видивлялась, де вона і що тут відбувається, а тоді вимагала ще чарку, говорила тост, сміялася, сльоза накочена болем і втомою. Тут не до слабкості тримайся, Оксанко!
Оксана рано вийшла заміж. Юрій був старший на вісім років, розважливий, начитаний, але не ніжний, скупий на слова ніби включив Оксану у механізм своєї сімї, як шестерню, потрібну й акуратну, не даючи нічого, окрім побуту.
Оксані це, здавалось, вистачало. Романтика, почуття все лишилося на старті, тіло і душа вже охололи. Головне своя сімя, окрема квартира в Києві: простора кухня, дві кімнати, балкон, бібліотека, чоловік. Подруги заздрили! Ще й без свекрухи Божа благодать!
Із дитинства і до зустрічі з Михайлом Оксана була “Оксаною Василівною” чи просто “Оксанкою”: для матері, чоловіка і подруг.
А тут раптом “Малеча”. Вино, їжа, компліменти І комусь цікаво, про що думає Малеча, чого хоче.
Юрію було байдуже. Домашні питання, великі покупки, відпустка радше повідомляв Оксану про своє рішення, спротив тонули у шумі з відчиненого вікна. Юрко любив свіже повітря і нікому не давав закрити вікна хоч навіть протяг
Михайло ж, щойно прибули до ресторану, посадив Оксану так, щоб не дуло, щоб затишно.
Дивно турботливий
Він щось розпитував її Оксана ніяковіла, відповідала. Так, у неї є чоловік і донька. Звати Софія вчиться на філолога в львівському університеті. Оксана знайшла для Софії чудову репетиторку з французької, і тепер донька майже їде в Париж на стажування.
Софію вони з Юрієм не “чекали”, не “вимовляли слів молитви” а просто вирішили, що час. Матір Юрка сказала вже час стати батьком, а Оксана молода, все вийде. Але не одразу “Працювали” і нарешті сталося. Юрій за всі девять місяців ні разу не торкнувся живота, ні з дитиною не балакав вважав це дивним.
Ось народиться тоді й виховуватимемо, відмахувався він. Коли до лікаря? Підвезу, якщо треба!
Підвозив, забирав із пологового, як годиться з гостями й квітами. Слідкував за харчуванням, чоловіче Але тепла в тому всьому майже не було. Мав свою схему все для сімї, проте так, щоб почуттів особливих не проявляти.
Оксана з дитинства все тягла на собі. А тут хтось запропонував стати слабкою.
Оксана почала пізно повертатися додому, готувала щось просте, сама майже не їла, замислено крутила ложкою чай, що давно вистиг.
Мамо, ще раз прошу відрізати хліба! гукала Софія, сама рилася в хлібниці. Скінчився. з прикрістю додавала.
Оксана кивала, хмурилась, ішла до кімнати. Мріяти.
Юрій і Софія сиділи здивовані, проводжали її поглядом.
Мріяти Оксана могла довго, відчуваючи, як долоні вологіють.
Михайло був лагідний, умів сміятись, ніжно цілував, жартома лаяв її незграбність, жалів і все кликав “Малеча”, частував делікатесами, дарував подарунки, які доводилось ховати у подруги Галини, кидав гроші на картку, раз-два серед ночі слалися повідомлення Оксана вискакувала з ліжка, ховалася у ванній, плакала і читала. Потім стирала сліди, лягала.
Юрко перевертався на інший бік, привалював її ліктем, хропів, щось бурчав. Оксана відповідала “угу” і застигала. Ех, шкода, що є у її житті Юрій Шкода, що стільки років вона не знала, як це: бути Малечею, бажаною та красивою. Все життя коту під хвіст.
Та зараз є Михайло, і він її щастя.
Вони зустрічалися у його квартирі в Києві: простора, світла, вікна у підлогу, штор немає, а за склом блискавиця міста, мов коштовності на нічному Дніпрі. Шампанське, парфуми Михайла, шовкові простирадла
Справжня магія світ вибухав іскрами, феєрверки світили десь у глибині душі та розкидались діамантами просто на ті самі простирадла.
А вдома ставало душно й порожньо. Оксані здавалося, що всі знають. Софія дивиться косо, Юрко мовчазний і суворий.
Оксана вигадувала причини затриматись, поверталась, коли всі спали. Тоді годинами сиділа сама на кухні, пила гіркий розчинний каву і мріяла
Оксано! Ти де? Я капусту купив, треба нашинкувати, домовлялись же! долинув у телефоні голос Юрія. Вона перелякано глянула на Михайла, що плавав у басейні “Ліко”, тіло обдало холодом. Від води йшов пар, людей мало, благодать. Якщо з вишки видно світло катка у Парку імені Шевченка. Але Оксана бачила тільки свого кавалера, нарешті знайшла… Врешті кохання
Капуста? розгублено озвалась вона, укутавшись у рушник. Не переймайся, я сьогодні пізно. Ми з Галиною в басейн, мені ж лікар казав спину тренувати Капусту завтра, добре? Вибач, Галя кличе. Бувай!
Вона тремтячим голосом перетелефонувала Галині попередила про басейн, раптом Юрко дзвонитиме.
Галина відповідала спокійно. Я вам тмин принесла. Капуста у вас з тмином я на базарі купила, занесла. Юрій уже чайник поставив.
Оксана кусала губу, озиралась у пошуках Михайла. А він, граючись мязами, вже стояв на вишці для стрибків, готувався. Внизу дівчата молоденькі, стрункі, сміються.
Ну що, малечі? Раз, два, три! закричав над водою, Михайло майстерно стрибнув, виринув, помахав їй рукою: Оксанко, ходи до нас! Вечір лише починається!
Дівчата озиралися, роздивлялися “Оксанку”. Вона раптом відчула себе знову непривабливою, буденною, з проявами втоми на фігурі й обличчі. Пливла незграбно, скоса поглядала на нових “малеч”. За спиною зявлялась не впевненість, а безпросвітний сум.
Михайло сміявся, розважався з дівчатками водним поло, і навіть не засмутився, коли Оксана зникла. Справи, сімя, капуста Хай йде!
Вдома було темно, тільки на кухні світився старий світильник.
Юрко мовчки поставив перед дружиною тарілку з яєчнею.
Голодна, певно, після басейну? Їж. Ковбаску подати? і налив їй горнятко чаю.
Оксана відчайдушно мовчала. Дивитися на чоловіка боялася, виламувала в руці вилку, копирсала яєшню.
Знає? Чи ні? І що тепер? Чому такий спокійний?
Оксано, після довгого мовчання озвався Юрко. Галина тут речі якісь залишила. Все хотіла щось на кухні допомогти, я прогнав. Вона каже твого. Тут під столом пакети показав пальцем чоловік. Каже, твої. Змістила щось Галя.
Оксана повільно підняла край скатертини, поглянула на пакети, знизала плечима.
От і я кажу, туфта полегшено зітхнув Юрко. Наливай і мені чаю. А то горло пересохло. Та ні, краще дістань коньяк попросив він.
Оксана підскочила, побігла до шафи, раптом заціпеніла.
Малечо, почула голос чоловіка, різко обернулася, глянула в очі. Кажу, крихти на столі, витри. Софія знову крихти на столі лишила. Треба витерти.
Юрій спокійно подивився, відвернувся.
Коньяк пили вдвох. Мовчки. Не сміючи зустрітись поглядами.
Потім Юрко встав і вийшов.
Галя, уявляєш, він пішов! Вдягнувся, поклав ключі на тумбочку! Галина! Оксана плакала у слухавку, дивилась у дзеркало, бачила перекошене від ридань обличчя, і Малеча, яка ще три години тому плавала у басейні з Михайлом, зараз некрасива, з втомленим поглядом. Волосся пахне хлоркою, спина ниє. Галя! Як так?! Сам пішов, як міг?
Оксана злісно стиснула кулак, вдарила по столу.
А як справжній чоловік, Оксана. Інший би підняв руку, а твій просто мовчки пішов. І ти ще смієш його судити? посміхнулась Галина. Я теж раніше не розуміла, чому у вас так грошей достатньо, Софія розумниця, Юрко не пияк, працьовитий Тобі ж захотілось красивого життя, щоб сюсюкали? Та ти сама йому жодного доброго слова, похвали не сказала Для чоловіка це, мов повітря, а ти мовчиш. Вибач, я не порадниця і не подруга тобі зараз. Добраніч!
Оксана опустила слухавку, сіла на стілець і тихо розплакалась
Софія здала сесію й поїхала до друзів на дачу. З мамою не говорила, тільки залишила записку: “Будь ласка, не дзвони”.
Михайло зявився за тиждень чекав Оксану під будинком, виринав з темряви, замотаний у шкіряний піджак, закривав обличчя від львівського вітру.
Привіт, Малечо! прошепотів обвітреними губами. Сумувала?
Оксана дзвонила йому кілька разів, хотіла виплакатись, але не міг додзвонитися, а тут він сам
Михайле ледь чутно. Що ти тут робиш?
Шукала його машину.
Прийшов час віддавати борги, малечо! обійняв її Михайло. Годував тебе? Годував. А тепер допоможи грошей треба, малечо! Квартира твоя мамина мільйонів два з неї витиснемо (в гривнях, звісно!). Давай продавати. І цю. Пішли до тебе, поговоримо.
Малеча злякано зойкнула, затріпотіла, та вирватись не змогла, лише пішла за ним до підїзду, молячись, аби хтось трапився.
Відмикай, Малечо, холодно, підштовхував її Михайло.
Оксана заплакала, почала осідати, і тут Михайло раптом відпустив, ухнув і впав.
Перед ним стояв Юрко, без шапки, розпатланий, злий, руки трясуться.
Іди геть! Ще раз побачу кісток не знайдеш! ривів Юрко, кинувся на лежачого. Але Оксана відтягнула його за руку.
Михайло, визнавши суперника, показово засміявся, натякаючи, мовляв, тепер Юрко з рогами та швидко затих: пропустив кулака у щоку.
Провалюй! Більше біля Оксани тебе не було! гримнув Юрко, витер шапкою ніс, глянув на дружину. Ходімо додому, холодно.
Про що ці двоє говорили всю ніч, про що плакали знають лише місяць і вітер за вікном. На столі застигли дві чашки чаю, цокали старі годинники. Світ застиг у темряві, де залишились ці двоє чоловік і дружина, які вирішили жити далі.
Ніхто і ніколи вже не назвав Оксану Малечею. А назвав би вона лише злякано здригнулася б і відвернулась.
Михайло у її житті більше не зявлявся. У нього нічого не склалось Юрко виявився занадто наполегливим.
Якось, почувши Оксанин розмову у львівській маршрутці, про мамину квартиру на Подолі, як вона змучена й не знає, що далі Михайло вирішив допомогти, “вирішити житлове питання”, а заодно і самотність Оксани. Якби все провернув вчасно залишився б у виграші. Трохи не встиг. Ігор порадив віддавати борги негайно: так, що аж ребра печуть. Ось і довелось діяти жорстко, вимагати від Оксани рішучих дій. Не вдалося. Ну нічого! Інші малечі ще на світі є Михайло їх знайде, нагодую, розважає, а потім поверне собі все сповна.
Поки ж він залишив ту омріяну квартиру, де шовк і вид на вечірній Дніпро Та в нього ще все попереду! Якщо лише Ігор не вирішить інакшеПроходили дні. Оксана вчилася жити заново без легкокрилих повідомлень, без шампанського у вранішньому сонці, без чужого запаху парфуму на шкірі. Вчилася знаходити опору не в мріях, а в притишених кроках на кухні, у мовчазному чайнику, що чекає вечорами, у рідному дзвінку в коридорі.
Зранку Юрій довго, незграбно мазав масло тонким ножем по кірці хліба і нарешті озвався:
Оксано, давай сходимо в кіно, як колись. Без конспектів. Без квапливості. Просто разом.
Вона боязко усміхнулась, вперше за багато років. Звідкись у кімнаті зявився світанковий промінь, золотистий і дбайливий, впав на застелені крихтами стільці. Її нова тиша переставала лякати, бо у цій тиші знову ставало місця для довіри не гучної, не блискучої, не омріяно-шовкової, проте справжньої й непоказної.
Софія повернулась, міцно обійняла маму. Оксана стиха гладила доньку по голові, відчуваючи: біль відступає десь на край душі. Попереду ще не раз болітиме, ще захитатиме сумнів, ще захочеться утекти у придумані світи. Але тепер вона знала: справжня близькість народжується там, де тебе бачать не тільки Малечею чи Оксаною Василівною, а такою, якою ти є із розпатланим волоссям, колючими руками, зі сльозами й зітханнями, але і з відвагою жити далі.
А весною, коли перші крокуси пробили землю на подвірї, Оксана посміхнулась власному відображенню: «Справжні чари не від тих, хто годує тебе вечерею. А від тих, хто вечеряє поруч навіть у мовчанні».
Із цього місця вона й почала будувати нову себе. Без малеч і казкових спасінь лише з тих, хто сидить поруч, тримає руку і мовчки але міцно не відпускає.
