— Мам, я вже десять років, правда ж? — несподівано запитав Мишко, повернувшись зі школи. — Ну і що? — здивовано подивилася на сина мама. — Як це — “ну і що”? Ти хіба забула, що ви з татом мені обіцяли дозволити, коли мені виповниться десять років? — Дозволити? А що саме ми тобі обіцяли дозволити? — Завести собаку. — Ні! — злякано вигукнула мама. — Що завгодно, тільки не це! Хочеш, ми купимо тобі електросамокат? Найдорожчий. Але з умовою, що про собаку ти більше навіть не згадаєш. — Ось так ви зі мною… — образливо насупився хлопець. — А ще — батьки… Вчите мене, що обіцянки потрібно тримати, а самі про свої забуваєте… Ну-ну… Мишко зачинився у своїй кімнаті й не виходив аж до татової появи з роботи. — Тато, а ти пам’ятаєш, що ви з мамою мені обіцяли… — знову почав він, та батько перебив його: — Мама вже мені зателефонувала та розповіла про твоє бажання! Тільки не розумію, навіщо тобі це? — Тату, але ж я так давно мрію про собаку! Ви ж знаєте! — Знаємо, знаємо! Начитався казок про Малюка та Карлсона й поводишся як малий! Мало чого ми з мамою не мріємо. А ти знаєш, що породисті собаки дуже дорогі? — А мені не потрібна породиста, — тут же вигукнув Мишко. — Мені підійде і звичайна. Навіть — покинута. Я нещодавно в інтернеті читав про покинутих собак. Вони такі нещасні… — Ні! — перебив його тато. — Що значить — непородиста? Навіщо нам така? Вона ж некрасиво виглядає! Отже, Мишко, вирішимо так. Я згоден прихистити вдома покинуту собаку, але тільки якщо вона буде породистою й молодою. — Обов’язково таку? — зморщився Мишко. — Так! — Тато хитро поглянув на маму й непомітно їй підморгнув. — Ти ж будеш нею займатися, дресирувати, на виставки водити. Правильно? А стару собаку дресирувати запізно. Тож якщо знайдеш у місті гарну покинуту породисту молоду собаку, ми з мамою погодимось. І підемо тобі назустріч. — Добре… — зітхнув сумно хлопчик. Бо ще жодного разу не бачив у місті покинутої породистої собаки. Але надія помирає останньою, і він вирішив спробувати. У неділю Мишко подзвонив своєму другові Вовчику, і після обіду вони вирушили на пошуки. До вечора вони обійшли майже пів міста, але жодної покинутої породистої собаки так і не знайшли. Хоча гарних собак у місті було багато, всі вони були при господарях і на поводках. — Ну все, — втомлено сказав Мишко. — Досить… Я так і знав, що ми нічого не знайдемо… — А давай у наступну неділю з’їздимо до притулку для собак, — запропонував Вовчик. — Там і породисті бувають. Я про це читав. Лиш потрібно адресу знайти. А зараз хочеться сісти й відпочити. Хлопці відшукали вільну лавочку, сіли й почали мріяти, як вони візьмуть із притулку гарну собаку та разом будуть її дресирувати. Помріяли трохи, відпочили й почимчикували у двір. Раптом Вовчик потягнув Мишка за рукав і вказав рукою: — Мишко, дивись. Мишко подивився в той бік і побачив маленьке, брудно-біле цуценя, яке незграбно кумедно шкутильгало тротуаром. — Дворняжка, — ствердно сказав Вовчик і засвистів. Цуценя озирнулося на свист і радісно кинулося до хлопців. Але, не добігши і два метри, раптом зупинилося. — Не довіряє людям, — знову мовив Вовчик. — Його, мабуть, сильно налякав хтось. Мишко теж тихо свиснув і простягнув до цуценяти руку. Цуценя потяглося мордочкою до Мишка, і коли хлопчик підійшов зовсім близько, песик чомусь не втік, а лише обережно завиляв кудлатим хвостиком. — Пішли, Мишко, — стурбовано промовив Вовчик. — Навіщо тобі така собака? Ти ж шукаєш породисту. Породистій можна дати гарне ім’я. А цій хіба що Кнопка підійде. — Вовчик відвернувся й швидко пішов геть. А Мишко ще трохи приголубив цуценя, а потім сумно пішов за другом. Якщо чесно, він би з радістю взяв цю собачку додому. Зненацька песик пискнув. Мишко завмер, цуценя заскиглило. Вовчик також зупинився, подивився на собаку й прошепотів: — Мишко, хутко йди за мною! Тільки не озирайся! Так цуценя дивиться на тебе! — Як — так? — Наче ти — його хазяїн, і кидаєш його. Біжимо! Вовчик кинувся бігти, але Мишкові ноги не рушались з місця. Він стояв і боявся озирнутися. Та коли все ж зібрався тікати, хтось лагідно потяг його за штанину біля черевика. Хлопчик глянув униз і зустрів уважний чорний собачий погляд. І тут Мишко, забувши про все на світі, схопив це цуценя на руки й притиснув до себе. Він уже прийняв рішення — якщо мама й тато не дозволять залишити собаку, він сьогодні втече з дому. Разом з нею. Але в батьків, виявляється, теж добре серце… Тож наступного дня Мишка зі школи чекали не лише мама з татом, а й вимита, білосніжна, весела Кнопка. “Мрія на десятий день народження: як Мишко домовлявся з батьками про собаку, шукав породистого друга по київських вулицях, а натомість знайшов найкращого вірного цуцика — і казку про добрі серця для всієї родини”