Мам, може, нехай бабуся піде й загубиться? Так усім буде легше, викликаюче сказала Оленка.
Мам, ну скільки можна? Ти тепер завжди мені це пригадуватимеш? образилася пятнадцятирічна Оленка.
Не завжди, а поки вона з нами живе. Якщо вийде на вулицю, то заблукає
І загине десь у дворі, а ми житимемо з почуттям провини Мам, ну може? знову спитала Оленка.
Що «може»? не зрозуміла мама.
Нехай піде й загубиться. Сама ж казала, що втомилася з нею возитися.
Як ти можеш? Вона мені свекруха, не рідна, але для тебе бабуся.
Бабуся? Оленка примружила очі, як завжди, коли злилася. А де вона була, коли її син нас кинув? Коли відмовлялася сидіти зі мною? Зі своєю онукою? Вона тебе не жаліла, коли ти хапалася за будь-яку роботу, щоб заробити хоч гривню Ще й звинувачувала, що чоловік пішов через тебе
Годі! зірвалася мама. Дарма я тобі це все розповіла. Вона зітхнула. Погано я тебе виховала, якщо в тобі нема жалю до рідних. Мені страшно. Коли я постарію, ти так само зі мною поводитимешся? Що з тобою? Ти ж завжди була доброю. Не могла пройти повз бездомну кішку чи собаку, завжди приносила додому. А бабуся не тварина Мама похитала головою. Вона й так покарана. Твій батько кинув не лише нас, а й її.
Мам, іди на роботу, запізнишся. Я обіцяю, двері замкну, провинувато сказала Оленка.
Гаразд, а то наговоримо зайвого але мама не йшла.
Мам, вибач, але мені боляче на тебе дивитися. Шкіра та кістки. Тобі сорок, а виглядаєш на всі шістдесят. Завжди втомлена. Чого ти так дивишся? Хто тобі правду скаже, як не донька? Оленка не помітила, як знову підняла голос.
Дякую. Просто дивись, щоб вона не вмикала газ і не залила ванну.
Ось бачиш, ми з нею як увязнені. Ніякого життя. Мам, давай віддамо її в будинок для літніх. Там їй буде краще
Знову почала? різко перебила мама.
Усім буде легше, не зважаючи на її тон, продовжила Оленка.
Більше не хочу слухати. Нікуди я її не віддам. Скільки їй залишилося? Хай буде вдома
Вона нас переживе. Іди на роботу. Я нікуди не піду, двері замкну, злісно повторила Оленка.
Вибач. Я на тебе забагато навалила Усі гуляють, а ти сидиш з бабусею.
Вони не помітили, що двері у бабусину кімнату були відчинені. Вона все чула, але чи зрозуміла невідомо.
Мама пішла, а Оленка зайшла до колишньої своєї кімнати, де тепер жила бабуся.
Ба, тобі щось потрібно? спитала вона.
Бабуся мовчала.
Ходімо, дам цукерку, Оленка допомогла їй підвестися й повела на кухню.
А ти хто? порожній погляд бабусі спинив Оленку.
Пий чай, зітхнула вона й поклала перед нею цукерку.
Бабуся обожнювала солодке. Вони ховали від неї цукерки, давали по одній. Оленка дивилася, як та розгортала фантик. Через рідке сиве волосся просвічувала шкіра. Відвернулася.
Раніше бабуся фарбувала волосся, робила пишну зачіску, підводила губи яскравою помадою. Чоловіки залицялися, поки вона не почала втрачати розум.
Оленка не розуміла, що відчуває до неї: жалість, злість? Раптом у двері подзвонили.
Мабуть, мама щось забула, пішла відчиняти.
Але там стояв її друг, старшокласник Андрій. Мама не схвалювала їх дружбу, тому він приходив, коли її не було.
Привіт. Чого так рано? Мама щойно пішла, прошепотіла Оленка.
Знаю. Вона мене не помітила.
Ніночко! почулося з кухні.
Хто це Ніна? спитав Андрій.
Так вона маму називає, думає, що це її донька. Зараз її відведу. Іди у ванну й сиди тихо.
Він сховався. Оленка повернулася на кухню бабусі не було. Чашка порожня, фантик на столі.
Я чаю хочу, сказала бабуся.
Та ти щойно пила Оленка махнула рукою.
Бабуся забувала все за хвилину. Але іноді згадувала давнє.
Оленка знову налила чаю, дала цукерку. Коли бабуся допила, відвела її у кімнату.
Спи, сказала й вийшла.
Андрій уже визирав із ванни.
Вільний?
Так. Іди на кухню.
Вони сиділи, слухали музику в одних навушниках. Оленка не помітила, як бабуся вийшла у передпокій
Коли вона пішла проводити Андрія, побачила відчинені двері.
Двері Я ж не замкнула! Вона пішла! Мама подумає, що я навмисне! мало не заплакала Оленка.
Чому так?
Ти не розумієш. Я сьогодні казала, що краще б вона загубилася
Одягайся, шукатимемо, сказав Андрій.
Пальто бабусі лежало на місці, черевики теж.
Вона що, у халаті й капцях пішла?!
Може, у
