Мама докоряє мені, що я не допомагаю їй із хворим братом, але після школи я зібрала речі й втекла з дому.
Оксана сиділа на лавці у львівському парку, дивлячись на опале листя, що кружляло у холодному осінньому вітрі. Її телефон знову завибрирував — чергове повідомлення від матері, Марії: «Ти нас кинула, Оксано! Тарасу гірше, а ти живеш своїм життям, наче тобі байдуже!» Кожне слово було ніж у серце, але Оксана не відповідала. Вона не могла. У її душі боролися провина, гнів і біль, що тягли її назад, у дім, з якого вона втекла п’ять років тому. Тоді, у вісімнадцять, вона зробила вибір, що розділив її життя на «до» і «після». А тепер, у двадцять три, вона все ще не знала, чи правильно вчинила.
Оксана зростала в тіні молодшого брата, Тараса. Йому було три роки, коли лікарі діагностували важку форму епілепсії. З того часу їхній дім перетворився на лікарняну палату. Мати, Марія, присвятила себе синові: ліки, лікарі, нескінченні аналізи. Батько пішов, не витримавши тягаря, залишивши Марію саму із двома дітьми. Оксана, якій тоді було сім, стала невидимкою. Її дитинство розчинилося в турботах про брата. «Оксанко, допоможи з Тарасом», «Оксанко, не галасуй, йому не можна хвилюватися», «Оксанко, потерпи, зараз не до тебе». Вона терпіла, але з кожним роком відчувала, як власні мрії й бажання відсуваються все далі.
У підлітковому віці Оксана навчилася бути «зручною». Вона готувала їсти, прибирала, сиділа з Тарасом, поки мати бігала по лікарнях. Шкільні друзі запрошували гуляти, але вона відмовлялася — вдома завжди була потрібна. Марія хвалила її: «Ти моя опора, Оксанко», але ці слова не гріли. Оксана бачила, як мати дивиться на Тараса — з любов’ю, змішаною з розпачем — і розуміла, що для неї самої такого погляду не буде. Вона була не донькою, а помічницею, чия роль — полегшувати життя родині. У глибині душі вона любила брата, але ця любов була пройнята втомою й образою.
До випускного класу Оксана почувалася тінню. Її однокласники обговорювали університети, вечірки, плани на майбутнє, а вона не могла думати ні про що, крім лікарняних рахунків і маминих сліз. Одного разу, повернувшись із школи, вона застала Марію в істериці: «Тарасові потрібна нова терапія, а грошей немає! Ти мусиш допомогти, Оксанко, влаштуватися на роботу після школи!» У той момент щось в Оксані зламалося. Вона глянула на матір, на брата, на стіни, що душили її все життя, і зрозуміла: якщо вона залишиться, то зникне назавжди. Їй було боляче, але вона більше не могла бути тією, кого від неї очікували.
Після випускного Оксана зібрала рюкзак. Вона залишила записку: «Мамо, я люблю вас, але мені треба піти. Пробачте». З п’ятьма тисячами гривень, відкладеними з підробітків, вона купила квиток до Києва. Того вечора, сидячи у поїзді, вона плакала, відчуваючи себе зрадницею. Але водночас у її грудях билося щось нове — надія. Вона хотіла жити, вчитися, дихати, не озираючись на лікарняні коридори. У Києві вона зняла кут у гуртожитку, влаштувалася офіціанткою, вступила на заочне до університету. Вперше вона відчула себе людиною, а не функцією.
Марія не пробачила її. Перші місяці вона дзвонила, кричала, благала повернутися. «Ти егоїстка! Тарас без тебе страждає!» — її голос різав Оксану, як ніж. Вона надсилала матері гроші, коли могла, але повертатися не збиралася. Із часом дзвінки рідшали, але кожне повідомлення було пройняте докорами. Оксана знала, що Тарасові важко, що мати знемогла, але вона більше не могла нести цей тягар. Вона хотіла любити брата як сестра, а не як сидОксана закрила очі, відчуваючи, як вітер розвіює її минуле, наче осіннє листя, і зрозуміла, що іноді найважчі рішення — це єдині шляхи до себе справжньої.
