У маминого сердця – безкінечний океан терпіння. П’ять років тому тато вчинив так підло, що й досі важко про це згадувати. А вона? Спокійно всміхається та каже: «Минуло – забуто. Прийшов, покаявся, прощення просить… Хоче повернутися, жити разом…»
А ми з братом – категорично проти. Бо пам’ятаємо все. А прощати таке – це зраджувати саму себе. Майже сорок років вони були разом. Пройшли шлях від гуртожитку до великого будинку під Львовом. Спочатку – тісна кімната, потім – двокімнатна, трикімнатна, а згодом – розкішна квартира. Тато любив жити на широку ногу. Нові іномарки кожні два роки, ремонт «як у людей», дорога техніка.
А ще він любив свою помічницю. У прямому сенсі – дивився не тільки в очі. І ось одного разу вона сказала йому, що чекає дитину. Було запізно для аборту. Тато вирішив: «Люблю, піду будувати нову родину!» Якби він просто пішов – це одне. Але ні. Він почав ділити майно, наче ми йому чужі. Питав себе: «Чи не обділив я себе?»
Я вже була заміжня, жила окремо. А брат – у мами. Він мав отримати квартиру на весілля, тато обіцяв. Але після скандалу залишилися лише слова. Квартиру не віддав. Забрав будинок, гараж, авто, а ще – виніс з квартири все, що вважав «своїм». Навіть маму позбавив доступу до рахунку – мовляв, тепер гроші потрібні його «новій» родині.
Після цього він місяцями приходив, як на роботу – то за улюбленим кріслом, то за сервізом. І лише коли брат змінив замок, це припинилося. Тоді ми з мамою вирішили розміняти квартиру, щоб брат з дружиною мали свою оселю. На весілля його не запросили – і він не наполягав. Після його втечі фінанси в родині погіршилися, але ми вистояли.
Мама повернулася на стару роботу – досвідченого бухгалтера прийняли з радістю. Ми з братом теж підтягнулися, і з часом усе налагодилося. А ось у тата справи пішли погано. Зі здоров’ям почалися проблеми, молода дружина, якій він так вірив, вигнала його. Цього разу він навіть не став ділити майно – віддав їй будинок, забрав лише авто та переїхав у готель.
І почалося… Дзвінки до мами, плаксиві розмови: «Пробач, був дурнем… Давай почнемо знову…» І знаєте що? Вона його почула! Прийшла до нас із братом та каже: «Ваш тато хоче помиритися… Може, дамо йому шанс?»
Ми з братом аж оніміли. Одразу відповіли: якщо вона його прийме – ми більше не приходитимемо. Любитимемо її, підтримуватимемо, але пробачати зрадника – це не прощення, це зневага до самої себе.
І звати його «татом» ми більше не будемо. Бо той, хто кинув родину заради примарного щастя, не має права називатися батьком.
Життя вчить: пробачати можна, але забувати – не варто.
