10 листопада 2023 року
Сьогодні я зрозумів, як складно бути між двох вогнів. Нам із дружиною, Олесею, лише по 25, а вже стикаємось із проблемами, що розривають серце. Живемо ми у квартирі її свекрухи, Ганни Іванівни, у містечку під Житомиром. Це не тимчасово – тут ми затримаємось щонайменше до кінця Олесиної декретної відпустки. Три місяці тому народилася наша донька Марічка, і тепер наше життя обертається навколо неї. Та замість родинного затишку дружина почувається тут немов у пастці, де свекруха встановлює правила, а її власна мати, Галина Петрівна, не може навіть у гості завітати.
Квартира в Ганни Іванівни – простора “трошка” з гарною плануванняю, балконом та великою кухнею. Тут цілком можуть жити четверо. У мене є частка у цьому житлі, але ми займаємо лише одну кімнату, щоб не заважати. Олеся годує Марічку груддю, сплять вони разом, і це всіх влаштовує. Але для дружини життя тут – безкінесна боротьба. Свекруха не дуже дбає про чистоту, тож усе прибирання лежить на Олесі. Ще перед пологами вона вичищала квартиру від багаторічного пилу, а тепер підтримує порядок, бо з немовлям інакше не можна. Щоденне миття підлоги, прання, прасування – усе на ній. І готує теж сама, адже Ганна Іванівна навіть не наближається до плити. На щастя, Марічка спокійна – спить або лежить у ліжечку, поки Олеся крутиться як білка в колесі.
А свекруха нічого не робить. Раніше принаймні мила посуд, але тепер і цього позбує. Ставить тарілки на стіл та йоцить. Дружина мовчить, щоб не розпалювати конфлікт, але всередині кипить. Невже так важко ополоснути тарілку після борщу? Дрібниця, але саме вона добиває. Олеся миє, прибирає, готує, а свекруха дивиться серіали або базікає по телефону. Дружина намагається бути тихою, ковтає образи, але кожен день відчуває, як сили її покидають.
Нещодавно свекруха оголосила, що восени їде у гості до родичів у Вінницьку область. Її небога виходить заміж, і вона хоче провідати сестер та племінників. Олеся зраділа: нарешті ми з Марічкою побудуємо самотужки, як справжня родина! Того ж дня подзвонила її мати, Галина Петрівна. Вона мешкає далеко, у Черкасах, і ще не бачила онуку. Сказала, що сумує і хоче приїхати. Дружина була на сьомому небі – мати зможе обійняти Марічку, а вона хоча б трохи відчує себе як вдома. Це була подвійна радість, і вона не могла дочекатися вечора, щоб розповісти мені новину.
Та радість розбилася на дрібні частинки. Коли Олеся розповіла про візит матері, Ганна Іванівна змінилася в обличчі. “Я не дозволю впускати у свій дім сторонніх людей, поки мене немає!” – заявила вона. Сторонніх? Вона про мою тещу, бабусю моєї дитини! Дружина була приголомшена. Як можна назвати її матір чужою? Так, вони з Ганною Іванівною не близькі, але бачилися на нашому весіллі. Тоді ми жили в орендованій квартирі, і теща ночувала у нас, тому що у свекрухи гостювали далекі родичі. Це було три роки тому, та хіба це робить її матір чужою?
Свекруха встала у позу. Вона звинуватила Олесю у змові з матір’ю, наче ми спеціально чекаємо її від’їзду, щоб “розпоряджатися” у її квартирі. Вона вже купила квитки, але тепер не вірить, що візит тещі – збіг. “Два роки твоя матір не з’являлася, а тут раптом надумала? Так не буває!” – кричала вона. Олеся намагалася пояснити, що мати просто хоче побачити онуку, але свекруха була непохитна. Вона заявила, що поверне квитки і залишиться вдома, щоб “сторожити” квартиру. Наче в неї палац із золотом, а не звичайна “трошка” із потертим ремонтом!
Олеся розповіла про все матері, не втрималася. Та засмутилася, але сказала, що перенесе візит на літо, щоб не робити проблем. А свекруха справді повернула квитки. Тепер вона ходить по хаті з виглядом наглядача, стежить за кожним кроком дружини, немов у нас вкрасти збираємось. Олеся почувається приниженою. Її мати, яка так мріяла обійняти Марічку, не може приїхати через капризи свекрухи. А вона, живучи у цій квартирі на законних підставах, прописана тут, не має права навіть рідну людину запросити.
Її серце крається від образу. Вона робить усе для цього дому: прибирає, готує, створює затишок, а у відповідь лише підозри та заборони. Я намагаюся не втручатися, але мені теже не по собі. Хто правий у цій ситуації? Свекруха, що охороняє своє житло, як фортецю? Чи Олеся, яка просто хоче, щоб її мати побачила онуку? Її мати – не чужа, вона частина нашої родини. Але Ганна Іванівна бачить воною загрозу, а у її прагненні – підступ. Дружина втомилася жити під її контролем, утомилася почуватися гостьою у домі, що став її власним. Ця ситуація – ніж у серце, і я не знаю, як знайти вихід, не зруйнувавши родину.
Сьогодні я зрозумів одну річ: ін”Та якщо з любові до дитини ми не навчимося шукати компроміси, то життям нашій сім’ї так і керуватиме чиясь упертість.”
