У маленькому містечку під Житомиром, де старі яблуневі сади зберігають спогади минулих часів, моє життя в 50 років затьмарене зрадою, яку я не можу забути. Мене звуть Соломія, і рішення моєї матері, Ганни Василівни, про спадщину розбило мені серце. Вона віддала все братові, а тепер дивується, чому я перестала її відвідувати, допомагати та піклуватися. Її невпевненість — як сіль на рану, а мій біль — це ціна за роки відданості, які вона так і не змогла оцінити.
Моя родина, якою я жила
Я була старшою донькою в родині. Мати сама виховувала нас з братом Тарасом після того, як тато пішов, коли мені виповнилось дванадцять. Я рано дорослішала: готувала, прибирала, доглядала за молодшим Тарасом, поки мати працювала на двох роботах. Вона часто говорила: «Соломійко, ти моя опора». Я пишалася цим, жертвувала власними мріями заради родини. Тарас же жив безтурботно — він був маминим улюбленцем, її «хлопчиком», якого вона ніколи ні в чому не займала.
Я вийшла заміж, народила дітей, але ніколи не забувала про матір. Коли вона хворіла, я возила її по лікарях, купувала ліки, привозила кожного тижня продукти. Тарас, хоч і жив у тому ж містечку, навідувався рідко. Він одружився, завів сина, але його візити до матері були лише для галочки. Я не засуджувала — думала, що так і має бути: я, старша, беру більше на себе. Але рішення матері про спадщину перевернуло все догори дригом.
Удар, якого я не очікувала
Рік тому мати оголосила, що переписала будинок, землю та накопичення на Тараса. «Він чоловік, йому треба виховувати сина, а ти, Соломійко, й так непогано справляєшся», — сказала вона. Я заніміла. Дім, який я допомагала лагодити, город, де я садила та полола, гроші, частину яких я сама їй віддавала, — усе пішло братові. Мені не дісталося ані копійки, навіть символічної частки. Її слова були як ляпас: моє життя, моя турбота, мої жертви — нічого не варті.
Я намагалася говорити з нею, пояснити, як мені боляче. «Мамо, я ж усе для тебе робила, чому ти так?» Вона лише махнула рукою: «Не жадій, Соломійко, у тебе чоловік, діти, а Тарас — мій син». Її байдужість вбила в мені щось важливе. Тарас, дізнавшись про спадщину, тільки здвигнув плечима: «Мама краще знає». Він не запропонував поділитися, не подякував за роки, коли я тягнула все на себе. Їхня змова — мати і брат — стала для мене зрадою, яку я не можу пробачити.
Мій біль і розрив
Після цього я перестала їздити до матері. Не дзвоню, не привожу продукти, не питаю, як її здоров’я. Мої діти, Оленка та Денис, запитують: «Мамо, що з бабусею?» Я не знаю, як пояснити, що бабуся обрала їхнього дядька, а не нас. Чоловік, Борис, підтримує: «Соломійко, ти не зобов’язана терпіти таке». Але всередині я розриваюся. Мені п’ятдесят, і я теж втомилася — від роботи, від клопоту, від життя. Мені теж потрібна підтримка, але мати цього не бачить.
Вона дзвонить, скаржиться подругам, що я її «кинула». «Соломія така невдячна, я її зростила, а вона відвернулася», — каже вона, і плітки доходять до мене. Невдячна? Я віддала їй 30 років свого життя, а вона віддала все братові, який з’являвся раз на місяць. Її подив — це насмішка над моїм горем. Я не жадібна, мені не потрібен її дім. Мені потрібна справедливість, визнання, любов, яких я так і не отримала.
Остання крапля
Нещодавно Тарас завітав до мене. «Мама погано, приїжджай, допоможи», — сказав він. Я спитала: «А ти коли більше станеш для неї сином, ніж я — донькою? У тебе ж тепер все її майно». Він буркнув щось про зайнятість і пішов. У ту мить я зрозуміла: нічого не зміниться. Мати і брат вважають, що я мушу служити їм, навіть після того, як мене відкинули. Я більше не поїду. Нехай Тарас, з його будинком і заощадженнями, тепер піклується.
Я відчуваю провину — мати старіє, їй важко. Але я не можу переступити через себе. Її вибір — це не просто гроші чи стіни, це її слова про те, що я їй непотрібна. Я не можу вдавати, що все гаразд, коли моє серце розбите. Мої діти, мій чоловік — ось моя родинаА тепер я йду далі, обираючи свій шлях без жалю, бо гідність важча за кров.