«„Мама сидить у нас на шиї” — коли я це прочитала, у мене похололо всередині»
У моїй двокімнатній квартирі довгі роки жили мій син Тарас та його родина. Одружившись, вони майже одразу врилися до мене з валізами й криками: «Мамо, ми трохи поживемо у тебе, ненадовго!». Минуло більше десяти років. Я була поруч, коли народилась кожна дитина, терпіла дитячі хвороби, безсонні ночі та щоденний галас, ніби на вокзалі.
Невістка Оксана була у декреті раз, потім другий, потім третій. Коли діти хворіли — то вона, то я брали лікарняні, доглядали по черзі. Про себе я взагалі не думала: побут, плач, пелюшки, підігріті котлети, обмазані стіни. А всередині — ані тиші, ані спокою, ані відпочинку. Лише дорікання: «Ти ж бабуся».
Я рахувала дні до виходу на пенсію, як ув’язнений – до звільнення. Здавалося, ось воно – моя передишка, можна буде пожити хоч трохи для себе. І так, перші півроку на пенсії справді були схожі на диво. Але казка тривала недовго.
Щоранку я прокидалась о шостій, відвозила сина з невісткою на роботу, потім поверталась, годувала онуків, вела одного до садочка, другого до школи. З молодшою онукою гуляла в парку, потім готувала обід, прала, прибирала, а ввечері — музична школа, домашні завдання, казки на ніч. Все за розкладом.
Інколи вночі, коли діти нарешті засинали, я дозволяла собі розкіш – почитати книжку чи взяти в руки вишивку. Вишивання завжди було моєю тихою радістю. Одного разу, розбираючи речі, я отримала повідомлення від сина. Прочитала й оніміла.
«Мама сидить у нас на шиї, — писав він комусь, — а ми ще й вимушені витрачатися на її ліки». Я перечитала кілька разів. Уперше подумала — помилка. Але потім усе стало зрозумілим: він надіслав це не мені. Ті слова врізалися в пам’ять, як ніж у спину.
Я нічого не сказала. Не влаштувала скандалу, не розплакалась. Просто мовчки зняла кімнату в сусідньому районі. Сказала їм, що хочу жити сама — «так буде зручніше». Але кожна орендна плата з’їдала майже всю мою пенсію. Я жила на макарони та чай, зате — на своїй території.
Колись, ще до пенсії, я купила собі ноутбук. Невістка сміялася: «Ну куди тобі, мамо, ти ж навіть кнопок не розрізняєш». А я навчилась. Подруга доньки показала основи, і я почала викладати фото своїх вишивок у соцмережі.
Спочатку просто ділилася роботами, потім колишні колеги з бухгалтерії почали просити, щоб я зробила щось для них. Потім — для їхніх подруг. А одного разу сусідка попросила навчити онуку вишивати за невелику плату. Так у мене з’явились перші учениці — три дівчинки. Скромні гроші, але чесні. І головне — я знову відчувала себе потрібною, але не зобов’язаною.
Я більше нічого не просила у сина. Не принижувалась. Не дзвонила. Інше ми стрічаємось на сімейних застіллях, але розмови — лише про погоду та рецепти. Я не тримаю зла. Я просто більше не можу жити там, де мене вважають тягарем.
Тепер у мене свій маленький простір. Там пахне лавандою, а не дитячими шкарпетками. На стінах — мої вишивки, а не малюнки онуків. А на душі — хоч і не спокій, але хоч повага до самої себе.
Я не хотіла війни. Я хотіла подяки. Або хоча б чесності. Але якщо син вважає, що я жила за його рахунок, нехай тепер живе без мене. А я проживу без нього.
Що я зрозуміла? Ніхто не має права робити тебе вічною покірною слухняною жертвою. Навіть найрідніші. Якщо інші не поважають твоїх меж — їх треба ставити самій. Навіть якщо приходиться йти у порожнечу.
