Мама нарешті вийшла на пенсію. Вже майже кілька років, як. «Втомилася, каже. Здоровя на нулі. Робота нервова, колектив ще той, віку вже вистачає. Хочу пожити для себе, а не оте все».
Власне, ніхто й не сперечався з мамою. Вона така, що навіть думка посперечатися не виникає ні в кого.
От і перебралася вона на дачу під Полтавою й заходилася жити у своє задоволення: ростила квіти й огірки, курила на терасі, пила каву. Інколи з крапелькою коньяку, інколи з книжкою. Чергувала порядок в будинку із відпочинком, згадувала роботу із легким жахом і тішилася, що онуки вже дорослі і все літо до неї не привезуть.
Ще вона нам, своїм нащадкам, часто нагадувала одну стратегію:
Йдіть на пенсію не раніше, ніж онуки вивчаться в університеті. Воно важливо, щоб ви вже не були зобовязані за них тягнути. А правнуки то турбота дітей чи їхніх дітей, а не ваша справа.
В цілому, на дачі в неї все склалося: відділення «Нова пошта», сільмаг, інтернет, троянди під вікном, свіже повітря, сусіди спокійні життя без напруження. Але минув якийсь час, і мамі стало трохи нудно. І вирішила вона трохи урізноманітнити будні залити бетоном декілька квадратних метрів великого двору.
Потрібно було облаштувати парковку. Бо ж, на думку мами, стоянка виглядала «якось невипещено». Та й взагалі не слід чекати милості від природи, вона давно подарувала нам інтернет. Там вона швидко знайшла бригаду «Гайда», котра береться за будь-яку роботу. Звісно за гривні.
Ото настав той самий день. Бригада приїхала пятеро, і бригадир Олексій. Мама одразу звала його “Лесик”, хоча це був кремезний чоловяга під два метри зростом. Почали завзято, але щось пішло не так. Два міксери з бетоном вже стоять, чекають команди. Мама спостерігає.
І тут Лесика наче підмінили. Ну як не скористатись такою «нагодаю»? Жінка. Видно по ній: квіточка, одна, а праця «чоловіча», у якій нібито вона нічого не тямить це ж, як вважав Лесик, золота можливість. Вирішили хлопці трохи підзаробити на «бабусі»: додати зайвого в замовлення та запросити більше гривень.
Лесик завів свою пісню:
Тут так не піде, тут все криво, тут все погано Потрібно доплачувати двічі, а ні зараз складаємо інструмент і їдемо. Шукайте інших.
Мама вислухала. Навіть похитала головою, ніби і погоджується. «Пятдесят тисяч, кажете? А двадцять пять не підійде? Ну що ж, хлопці, я вам довіряю. Як не повірити таким серйозним чоловікам».
І тут додає:
Давайте укладемо парі.
На що? зацікавився Лесик.
На ті самі пятдесят. Побємося об заклад, Лесику, що я так керуватиму твоєю бригадою, що ви зробите все ідеально не за день, як ти кажеш, а за три години. Встигнете ти мені пятдесят; не встигнете я тобі пятдесят. По руках?
Чесно, на місці Лесика я б ще сто раз подумала. Навіть якщо жіночка трохи дивна навіщо звязуватися? Але Лесик університетів не закінчував, а віра у власні сили і жага до легкої наживи в нього була неабияка. Зійшлися.
Лесик присів із кавою спостерігати. А Тетяна Остапівна вбралася у гумові чоботи і ніби перемкнулася.
За пять хвилин так розставила хлопців по місцях, що вони й не помітили, як стали командою мрії. Кожному пояснила, за що відповідає, що кому тягати, де вирівнювати, як не гаяти час і де не можна помилитись. З міксеристами теж провела лікнеп: коли лити, як лити, щоб не просто «висипати», а зробити правильно. І найголовніше витиснула з процесу максимум: жодного зайвого руху, жодної порожньої паузи.
Коротко богиня бетонування.
Те, що мужики розтягували би на цілий день, вона організувала так, що за дві з гаком години було зроблено. Все ідеально. Рівно. Акуратно. З розумом.
Лесик спочатку посміхався мовляв, ось-ось здасться. Потім перестав усміхатись. Потім аж поблід. Бо згадав парі. Бо слово. Бо треба платити пятдесят.
Лесик, здається, на мить утратив дар мови. І обличчя в нього стало таке, наче вперше зрозумів: дійсність не завжди буде такою, як ти очікуєш.
Зачекайте хрипко каже. Скажіть мені Як?! Як це можливо?! Це ж так не буває!
Буває, спокійно мовила Тетяна Остапівна, струшуючи бетонний пил із рукавиць. Ти, коли сюди їхав, бачив ту розвязку за селом? Велику, трирівневу.
Бачив пробурмотів Лесик.
І їхав по ній?
Ну так
От і молодець. А я її будувала.
Кажуть, тільки тут до Лесика дійшло: «квітка польова» це іноді просто людина, яка роками працювала там, де слабкі довго не витримують. І сперечатися з такими собі дорожче.
Життя навчило: ніколи не оцінюй людину за зовнішністю й не недооцінюй чий досвід.
Мама нарешті вийшла на пенсію. Вже пару років як. «Втомилась, — каже. — Здоров’я зовсім підвело. Робота була нервова, колектив — суцільна токсичність, вік уже не той. Хочу пожити для себе, а не знову так».