«Мама сидить у нас на шиї» – коли я прочитала ці слова, усе всередині завмерло.
В моїй двокімнатній хрущовці багато років мешкали мій син Тарас із сім’єю. Після весілля вони буквально вдерлися до мене із валізами та криками: «Мамо, ми трохи поживемо в тебе, ненадовго!». З тих пір минуло понад десять років. Я разом із ними зустрічала народження кожної дитини, терпіла дитячі хвороби, безсонні ночі та щоденний галас, ніби на Київському вокзалі.
Невістка Оксана йшла у декрет раз, потім другий, потім третій. Коли діти хворіли — вона чи я брали лікарняні, чергуючись. Про себе я взагалі не думала: побут, крики, пелюшки, підігріті котлети, забризкані стіни. А всередині — ані тиші, ані спокою, ані відпочинку. Лише докори: «ти ж бабуся».
Я рахувала дні до пенсії, як ув’язнений — до звільнення. Здавалося, от воно, моє дихання — можна буде пожити хоч трохи для себе. І так, перші півроку на пенсії справді нагадували диво. Але казка тривала недовго.
Щоранку я прокидалася о шостій, везла Тараса з Оксаною на роботу, потім поверталася, годувала онуків, відводила одного до садочка, іншого — до школи. З молодшою онукою гуляла у парку, далі — обід, прання, прибирання, а ввечері — музична школа, домашнє завдання, казки на ніч. Усе за розкладом.
Інколи вночі, коли діти нарешті засинали, я дозволяла собі розкіш — взяти книжку або вишивальні пяльці. Вишивка завжди була моєю тихою радістю. Одного разу, розбираючи речі, я отримала СМС від сина. Прочитала — і серце стиснулося.
«Мама сидить у нас на шиї, — писав він комусь, — а ми ще й вимушені витрачатися на її ліки». Я перечитала кілька разів. Спочатку подумала — помилка. Але потім усе стало зрозуміло: це повідомлення не мені. Ці слова в’їлися в пам’ять, як ніж у спину.
Я нічого не сказала. Не влаштувала сцен, не розридалася. Просто мовчки зняла кімнату у сусідньому районі. Сказала їм, що хочу жити сама — «так буде зручніше». Але кожна орендна плата пожирала майже всю мою пенсію. Я жила на макарони з чаєм, зате — на своїй території.
Колись, ще до пенсії, я придбала собі ноутбук. Оксана сміялася: «Ну куди тобі, мамо, ти ж навіть кнопки не розрізняєш». А я навчилася. Подруга доньки показала основи, і я почала викладати фото своїх робіт у соцмережі.
Спочатку просто ділилася вишивками, потім колишні колеги з бухгалтерії почали просити щось для них зробити. Потім — для їхніх подруг. А одного разу сусідка попросила навчити онуку вишивати за скромну плату. Так у мене з’явилися перші учениці — три дівчинки. Невеликі гроші, але чесні. І головне — я знову почувалася потрібною, але не зобов’язаною.
Я більше нічого не просила в сина. Не унижалася. Не дзвонила. Іншеді ми бачимося на родинних застіллях, але говоримо лише про погоду та рецепти. Я не тримаю зла. Я просто більше не можу жити там, де мене вважають тягарем.
Тепер у мене є свій маленький простір. Там пахне лавандою, а не дитячими шкарпетками. На стінах — мої вишивки, а не малюнки онуків. А на душі — хоч і не спокій, але хоч повага до самої себе.
Я не хотіла війни. Я хотіла подяки. Або хоча б чесності. Але якщо син вважає, що я жила за його кошти, нехай тепер живе без мене. А я проживу й без нього.
