Знаєш, минулого року моя мама таке вчудила, що досі згадую з посмішкою. Вона раптом вирішила продавати нам овочі зі свого городу. Сказала: “Ви до мене не приїжджаєте, не допомагаєте, то хоч так буде.” А те, що ми допомагали їй грошима платили за воду, за теплицю, за людей, які допомагали копати та садити, мама якось дуже швидко забула.
Овочі і фрукти ми й так брали недорого на базарі.
Ми ніколи не мали своєї дачі. Жили в Києві, батько мій, здається, взагалі не знав, як виглядає буряк в землі, поки він не потрапить в суп. Мама родом з Черкащини, тож вона мала досвід цих городів ще з дитинства і, чесно кажучи, їй цей город вже колись остогидів, ще коли була молодою.
Поки тато був живий, мама не садила нічого на продаж чи запаси, не було в цьому потреби. Батько доглядав за нами і навіть тоді, коли здавалося, що виходу немає, він нас витягував. Мама працювала, але більшість витрат все одно брав на себе тато.
Після його смерті, власне, особливо нічого і не змінилось. Я подорослішала, почала працювати, і вже могла маму підтримувати фінансово сама. Жили разом, я допомагала й по дому, й у витратах. Тільки коли вийшла заміж (а це сталося два роки тому), переїхала від мами.
Минулого року мама вийшла на пенсію й вирішила купити невеличку ділянку під дачу десь під Каневом. Їй страшенно хотілося повернутись у ті часи дитинства, коли з бабусею по полуницю ходила, буряни рвала. Вона зняла всі свої накопичення, купила хатинку з городом. Ну, мені локація не зовсім до душі, але головне, що мамі подобається.
Само собою, ми з чоловіком допомогли фінансово підлатали хату, провели воду, утеплили веранду, зробили все, що могли. На особняк грошей не вистачило, але для затишку було цілком достатньо.
Але відразу домовилися: на город, як робоча сила, ми не їздитимемо. У нас і часу немає, і бажання, чесно. За тиждень хочеться просто відпочити: виспатись, вийти з друзями на каву, погуляти по місту.
Мама через це ображалася і словесно нам діставалося, але то тривало рівно до наступного переказу грошей на картку. А цих нагод було досить: то теплиця потрібна, то грядки треба зробити “по-сучасному” в коробах, то ділянку розвивати, то кущі викорчувати. За все це ми платили. Мамі б нічого самому не треба було робити тяжкого.
Ми навіть таксі викликали для мами, коли їй важко було добиратися з величезними пакунками, бо на електричці з пересадками шмотки тягати не для неї.
Час від часу мама мені надсилала фотографії свого господарства, розповідала, як там усе гарно, квітне й вражає. Я якось не особливо цим переймалася мені це все незрозуміло й не близько. Так і тривало, поки мама не прислала мені фото полуниць. Величезні, соковиті. Дивлюся прямо захотілася, просто слина тече! Я її прошу: “Мамо, відклади мені трохи, я після роботи забіжу заберу.” Думаю як завжди, пригостить.
І тут вона присилає фотки лотків різних розмірів з написом, скільки яка тара полуниць коштує! Я аж двічі перечитала, думала, може, не те щось зрозуміла. Дзвоню їй: “Мам, ти що, серйозно? Збираєшся мені продавати ягоди?”
Відповідь була: “А чого ти хотіла? Я тут гну спину, кожну полуничку ростила, а ви з чоловіком ледащо, разу не приїхали. Чому я маю вам на шару роздавати врожай? Як не працюєш не їси! Отака моя позиція!”
Я нагадала їй: “Мамо, ми ж за все платили, і за грядки, і за воду.” Вона у відповідь образилась: “Ти що, мамі своїй зараз докоряєш грошима?”
Я наперекір принципово не буду купувати продукти у своєї мами. Ну хоче заробити хай продає чужим. А я з чоловіком усе купимо на базарі, зараз це не проблема. Мама ще намагалася нам “запропонувати” огірки й кабачки. Ясна річ ми відмовилися.
Допомагати мамі з городом більше не будемо. Якщо щось треба на ліки, на рахунки чи справді необхідне будь ласка, завжди допоможемо. Але на грядки ми свої гроші тягати не будемо.




