Мене звати Валерія, мені 17 років, і я з Києва. Довгий час я тримала все в собі, але тепер вирішила поділитися своєю історією. Можливо, хтось побачить у ній себе. Можливо, хтось переосмислить свою поведінку. А може, якась мати замислиться перед тим, як зрадити власну дочку, як це зробила моя.
Мої батьки розлучилися, коли мені було десять. Не скажу, що до того у нас була щаслива сім’я — скандали, докори, холод між ними відчувався, навіть коли я ще не все розуміла. Але після розлучення стало лише гірше. Мама і тато ніби змагалися, кому я більше потрібна — але не з любові, а з обов’язку. Мене кидали з однієї квартири в іншу, як валізу без ручки. У тата було тісно, але хоча б спокійно. У мами — просторо, але з кожним роком від напруження дихати ставало важче.
Все остаточно зруйнувалося, коли в маминому житті з’явився новий чоловік. Його звали Андрій. Йому було років тридцять, він був молодший за маму майже на десятиріччя і відразу почав вести себе так, ніби це він був господарем дому, а я — просто перешкода. Спочатку він чемно усміхався, робив вигляд, що цікавиться, як у мене справи. Але швидко маски знялися. Йому не подобалося, що я живу з мамою. Не подобалося, що мама витрачає гроші на мене. Він не соромився вголос говорити, що мій тато — безвідповідальний, а я — тягар, і що мені давно пора «йти по життю самостійно».
Він маніпулював мамою, витягав з неї гроші, переконував, що їй не потрібна дочка-підліток, а потрібна свобода та турбота про себе. А мама… мама слухала його. Вона навіть не помічала, як я плачу ночами. Як тихо збираю книги на кухні, аби не потрапляти їм на очі. Як зачиняюсь у ванній на годину, щоб просто посидіти в тиші.
Останньою краплею стала ніч, коли я почула, як вони знову сваряться. Крики були такі, що вікно тремтіло від гучності. Я вибігла з кімнати, щоб стати між ними, щоб захистити маму — я злякалася, що він її вдарить. Але все закінчилося інакше. Він подивився на мене з такою люттю, що серце стиснулося. Я крикнула: «Досить! Не смій на неї кричати!» — і тут же отримала удар. Справжній, дорослий, сильний. Він вдарив мене по обличчю так, що я впала, вдарившись об кут шафи. Все потемніло. Пам’ятаю лише, як мама закричала і… далі тиша.
Я думала, що тепер він піде. Що мама вижене його, притисне до грудей, покличе лікаря, скаже, як вона мене любить. Я чекала цього. Дивилася їй в очі — в пошуках порятунку. Але вона лише прошепотіла: «Ти сама все зіпсувала». І через годину сказала, що мені треба переїхати до тата.
Я мовчки зібрала речі. Серце ніби вирвали з коренем. Я не плакала. Не кричала. Я просто пішла, усвідомивши, що вдома у мене більше немає.
Тепер я живу у тата. Він старається, як може, але у нас з ним немає тієї близькості, яку я все дитинство шукала з мамою. Я більше не сподіваюся, що вона мені зателефонує, вибачиться, приїде… Хоча в душі я все ще — маленька дівчинка, яка чекає, що мама відчинить двері і скаже: «Вибач мені, донечко». Тільки цього не буде. Вона вибрала чоловіка. Вона вибрала його — того, хто вдарив її дитину.
Я не бажаю їй зла. Але я знаю: одного дня він піде. Він знайде когось молодшого, красивішого, покірнішого. Залишить її одну. І тоді, можливо, вона згадає про мене. Але я вже не буду тією, яка все прощає. Бо зрада матері — це рана, яка ніколи не загоїться.
Я кажу це всім батькам: не народжуйте дітей, якщо не готові бути поряд, якщо не здатні ставити їх вище своїх любовних драм. Ми, діти, не винні у тому, кого ви любите. Ми не просили вас про народження. Але якщо вже ви вирішили нас привести в цей світ — не зраджуйте.
Мамо, якщо коли-небудь ти це прочитаєш… знай: я вижила. Я стала на ноги. Я сильна. Але я ніколи більше не прийду до тебе зі сльозами, як раніше. Ти мені більше не мама. Ти — просто жінка, яка колись народила мене.
