Так, слухай… досі не розумію, коли все пішло шкереберть. Як вийшло, що жінка, яка була для мене опорою, подругою, порадницею — так легко перекреслила все заради чоловіка. Чоловіка, який не вартий і тіні її колишнього обличчя.
Мати народила мене пізно, у 35. Завжди казала, що я — її сенс, її опора, «дитина для себе». Батька я не знала — у свідоцтві про народження прочерк, і жодного разу вона не обмовилась про нього. Жили ми скромно, але затишно. Дорогих речей не було, зате була любов. Вона працювала бухгалтеркою, ввечері ми пекли палянички, дивились серіали, говорили про все. Я була певна — між нами ніщо не стане. Вона не зустрічалась, не ходила на побачення, жила мною. До шістнадцяти років це була справжня ідилія.
А потім з’явився він. Віктор. Колега з іншого відділу. Одного разу вона прийшла додому зі сяючими очима — я відразу зрозуміла: у неї хтось є. Через тиждень почалися побачення, шопоти в телефон, нові сукні. Я раділа за неї — чесно. Але всередині щось тривожило. І не дарма.
Одного разу вона просто поставила мене перед фактом: «Переїжджаємо до Віктора. У нього двокімнатна, тобі буде своя кімната». Я намагалась заперечувати — не через ревнощі, а тому, що відчувала: тут щось не так. Він зі мною майже не розмовляв, дивився крізь мене, ніби на предмет. Але мама не слухала. «Ти не розумієш, я щаслива», — твердила. Мені залишилось лише підкоритись.
Спочатку все було тихо. Ми жили, як сусіди. Він — сам по собі, я — у своїй кімнаті, мама між нами, як буфер. Потім вони одружились. За тиждень до мого випускного. І все рухнуло. Він змінився — не те щоб був раніше добрим, але тепер став справжнім тираном. Принижував нас, командував, вигадував безглузді претензії.
— Дві баби в хаті, а готувати некому? Вона у школі, а ти де? — ревів він. — На підборах нафарбувалась, до хлопців біжиш, так?
Він кричав, забороняв їй виходити з дому, влаштовував сцени ревнощів, читав переписки, кидав телефон. Мата плакала, потім він приходив з квітами. І все по колу. Я сто разів благала: «Підемо, я з тобою, не бійся». А вона лише витирала сльози: «Ти не розумієш, ти ще дитина. Я його кохаю».
Кохає… Настільки, що зрештою він заборонив їй платити за моє навчання. Мата здавала нашу квартиру, відкладала гроші, я мріяла про юрфак. Вчилась, не досипала. Коли не пройшла на бюджет — сподівалась на її допомогу.
Але Віктор сказав:
— Жінка має стояти біля плити. Я ще й за її інститут платитиму? Вийдеш за багатого — тоді й навчайся.
Я вибухнула. Вилила на нього все, що думала. Зібрала речі й пішла. Мама… навіть не зупинила. Назвала невдячною і сказала, що я маю попросити в нього вибачення.
Я не попросила. З тих пір ми не спілкуємось. Ні дня, ні хвилини. Вона пішла за ним, розчинилась у його грубості. Тепер вона говорить його словами, рухається, як він, навіть жартує так само — різко, огидно. Коли дзвонить — аж надто рідко — у голосі лише холод. Відчуженість. Ніби я не донька, а колишня знайома.
Я більше не борюсь. Я зрозуміла — тої мами вже нема. Та, що любила, пекла палянички, вкривала ковдрою — зникла. Вона померла того дня, коли вибрала чоловіка замість дитини. Її втрата — мій шрам. Але мій вибір — не дати цьому болю спалити все живе в мені.
Нехай живе своїм життям. Тільки ось… коли залишиться сама — хай пам’ятає, кого зрадила заради чужого.
