Мене звуть Валентина, мені 17 років, і я родом з Києва. Я довго мовчала, переживаючи все в собі, але тепер наважилась розповісти свою історію. Можливо, хтось впізнає себе в ній. Можливо, хтось замислиться над своєю поведінкою. А може, хоча б одна мати задумається, перш ніж зрадити свою доньку, як це зробила моя.
Мої батьки розлучилися, коли мені було десять. Не можу сказати, що до цього у нас була щаслива сім’я — скандали, докори, холод між ними відчувався навіть тоді, коли я ще не все розуміла. Але після розлучення стало лише гірше. Мама і тато немов змагалися, кому я потрібніша — але не з любові, а з почуття обов’язку. Мене перекидали з однієї квартири в іншу, як валізу без ручки. У тата було тісно, але спокійно. У мами — просторіше, але з кожним роком важче дихати від напруження.
Усе остаточно зруйнувалося, коли у житті мами з’явився новий чоловік. Його звали Крістіан. Йому було близько тридцяти, він був на десяток років молодший за маму і відразу почав поводитися так, ніби він господар в домі, а я — просто завада. Спочатку він чемно усміхався, вдавав, що цікавиться, як у мене справи. Але дуже швидко маски злетіли. Йому не подобалося, що я живу з мамою. Не подобалося, що мама витрачає на мене гроші. Він не соромився говорити вголос, що мій батько — безвідповідальний, що я — тягар, і що мені давно пора “йти по життю самостійно”.
Він маніпулював мамою, витягував з неї гроші, переконував, що їй не потрібна донька-підліток, а потрібна свобода і дбати тільки про себе. А мама… мама слухала його. Вона вже не помічала, як я плачу ночами. Як тихо збираю книги на кухні, лише б не натрапити їм на очі. Як закриваюся у ванній на годину, щоб просто посидіти в тиші.
Останньою краплею стала ніч, коли я почула, як вони знову сваряться. Крики були такі, що шибки брязкали у вікні. Я вибігла з кімнати, щоб стати між ними, щоб захистити маму — я злякалася, що він її вдарить. Але все обернулося інакше. Він подивився на мене з такою люттю, що у серці стиснулося. Я крикнула: “Достатньо! Не смій на неї кричати!” — і тут же отримала удар. Справжній, дорослий, сильний. Він вдарив мене в обличчя так, що я впала, вдарившись об кут шафи. Все потемніло. Пам’ятаю тільки, як мама закричала і… потім тиша.
Я думала, що тепер він піде. Що мама його вижене, обійме мене, покличе лікаря, скаже, як сильно мене любить. Я чекала цього. Дивилася їй в очі — у пошуку порятунку. Але вона лише прошепотіла: “Ти сама все зіпсувала”. І через годину сказала, що мені потрібно переїхати до тата.
Я мовчки зібрала речі. Серце наче вирвали з корінням. Я не ридала. Не кричала. Я просто пішла, усвідомивши, що дому у мене більше немає.
Тепер я живу у тата. Він старається, як може, але у нас з ним немає тієї близькості, котру я все дитинство шукала з мамою. Я більше не сподіваюся, що вона мені зателефонує, вибачиться, приїде… Хоча в душі я все ще — маленька дівчинка, яка чекає, що мама відчинить двері і скаже: “Пробач мені, донечко”. Тільки цього не буде. Вона обрала чоловіка. Вона обрала його — того, хто вдарив її дитину.
Я не бажаю їй зла. Але я знаю: колись він піде. Знайде когось молодшого, красивішого, лагіднішого. Залишить її одну. І тоді, можливо, вона згадає про мене. Але я вже не буду тією, хто все прощає. Тому що зрада матері — це рана, яка ніколи не заживає.
Я кажу це всім батькам: не народжуйте дітей, якщо не готові бути поруч, якщо ви не здатні поставити їх вище своїх любовних драм. Ми, діти, не винні у тому, кого ви любите. Ми не просили вас про народження. Але якщо вже ви вирішили привести нас у цей світ — не зраджуйте.
Мамо, якщо колись ти прочитаєш це… знай: я вижила. Я стала на ноги. Я сильна. Але я більше ніколи не прийду до тебе зі сльозами, як раніше. Ти мені більше не мама. Ти — просто жінка, яка колись мене народила.”
