Вся моя життя зосереджена навколо моєї мами та моїх дітей, вона постійно нав’язує свою думку без зупинок…
Я заміжня вже десять років, ми з чоловіком — віруюча сім’я, виховуємо трьох дітей. Щойно я вийшла заміж, то залишила невелике місто під Києвом, де жила з мамою і бабусею. Після смерті бабусі мама залишилася одна, сумувала, приїжджала в гості, але якось трималася — працювала, справлялася. Та кілька років тому все змінилося. Її здоров’я похитнулося — тиск стрибав, суглоби нили, і я, охоплена страхом за неї, наполягла, аби вона переїхала ближче до нас. Вона погодилася. Все своє життя вона прожила зі своєю мамою, одна, без чоловіка, і я не могла залишити її на самоті. Ми зняли їй квартиру неподалік від нашого будинку в передмісті, оплачуємо її, навіть знайшли їй роботу, щоб вона не почувалася покинутою.
Але замість вдячності на мене звалилося тягар, який з кожним днем все більше давить на мене. Мама не просто переїхала — вона поглинула моє життя і життя моїх дітей. Коли вона приїжджала в гості, все було терпимо: вона раділа онукам, допомагала, поверталася додому. А тепер вона ніби розчинилася в нас, у нашому домі, в кожному нашому кроці. Її присутність душить мене, її гіперконтроль і нав’язлива турбота стали нестерпними. У неї свої погляди, свої правила, які вона без упину вводить у нашу сім’ю, ігноруючи нашу віру, наші традиції, наше життя. Вона ніби не бачить меж — ані моїх, ані дитячих.
Все, що я роблю, — невірно. Я погано виховую дітей, неправильно їх годую, не те їм кажу. Вона повинна знати кожен наш крок: що ми їли, куди ходили, про що говорили. Вона допитує наших нянь, нюхом вловлює деталі, як детектив, і потім обрушує на мене свої «мудрі» поради. З кожним роком я відчуваю, як наш зв’язок руйнується, перетворюючись на натягнуті нерви і нескінченні суперечки. Я живу з цим занадто довго, і це зламало мене. Я стала дратівливою, різкою вдома, почала сумніватися в собі як у матері. Її тінь витає наді мною, навіть коли її немає поруч — я чую її голос, її докори, її зітхання.
Я намагалася встановити межі, обмежила її візити, посилаючись на заняття дітей та щільний графік. Але це не допомагає — вона все одно знаходить способи влізти. Мого чоловіка вона не приймає, дивиться на нього з презирством, ніби він заважає їй повністю оволодіти мною і дітьми, повернути те життя, що було у неї з бабусею, коли вона виховувала мене одна. Іноді вона обрушує на мене потік скарг: «Я нікому не потрібна, я тягар, ти мене покидаєш». І я тону в цьому — не знаю, як бути доброю, як залишитися собою, як не закричати від безсилля. Кожна розмова з нею — як вичавлений лимон, я відчуваю себе спустошеною, вигорілою до дна.
Вона твердить, що я перебільшую, що це все її любов до мене, така сильна, така жертовна. А я сходжу з розуму. Хочу бути доброю дочкою, але не можу — її «любов» душить мене, як зашморг. Я не хочу її бачити, і це відчуття розриває мені серце, бо після нього приходить вина, важка, як камінь. Після кожного дзвінка я сиджу в тиші, намагаючись зібрати себе по шматочках, але не можу.
Зараз у нас з’явилася надія на порятунок — чоловікові запропонували роботу за кордоном, і ми плануємо переїзд. Це як промінь світла в темряві: я бачу шанс вирватися, вдихнути вільно, нарешті жити своїм життям. Але в грудях щемить — залишити маму тут, одну, здається зрадою. Вона ж не молодіє, а що, як її здоров’я погіршиться? Що, якщо вона страждатиме, а я буду далеко, не здатна допомогти? Ця думка терзає мене день і ніч.
Але жити поруч з нею я більше не можу. Мені потрібно відстань, простір — інше місто, інша країна, де вона зможе лише приїжджати в гості, а не вгрузати в наше життя, як корінь в землю. Я мрію про той день, коли її тінь перестане нависати наді мною, але страх і почуття обов’язку тримають мене в кайданах. Чи правильно я вчиняю, виїжджаючи і залишаючи її тут? І ще гірше — приховуючи, як сильно я цього хочу? Що, як її самотність стане її болем, а я буду винна? Я відчуваю себе жахливо, розриваючись між любов’ю до неї і жагою свободи. Цей вибір — як ніж у серце, і я не знаю, чи вистачить у мене сил його зробити.
