Серце моє стискалося від болю і безсилля, коли я розмовляв із мамою по телефону. Я сидів у кухні, дивився у вікно на засніжений двір і намагався стримати сльози. «Мамо, ну як ти могла? Про що ти думала, коли віддала половинку хати тітці Марії? А тепер вона ще й до нас проситься пожити! Я так засмучений, що вже й сили нема», — вирвалося в мене. Мама мовчала на тому кінці дроту, а я відчував, як усередині все кипить через несправедливість. Колись її доброта, якою вона так пишалася, здавалася мені чимось звичайним. Та тепер я бачу, до чого призвели її рішення, і не можу впоратися з цим почуттям.
Все почалося багато років тому, коли моя мати, Оксана Дмитрівна, вирішила допомогти своїй молодшій сестрі, Марії. Тітка Марія тоді потрапила у скрутну ситуацію: розлучилася з чоловіком, залишилася без роботи й житла. Мати, завжди готова підставити плече, без вагань запропонувала їй оселитися в нашому домі. Це був старий двоповерховий будинок, що дістався нам від дідуся. Мама з батьком жили на першому поверсі, а другий пустував. Тоді здавалося, що це тимчасовий варіант — Марія побуде, поки не стане на ноги. Але замість того, щоб шукати своє житло, тітка залишилася надовго. А потім мати зробила те, чого я досі не можу зрозуміти: вона оформила половину хати на Марію, кажучи, що так буде справедливо. «Вона ж моя сестра, як я можу її кинути?» — говорила мати, коли я намагався заперечити.
Тоді я був ще молодим, тільки починав своє доросле життя, і не втручався у ці справи. Але я пам’ятаю, як батько, Богдан Іванович, був проти такого рішення. Він бурчав, що будинок — наше сімейне надбання, і віддавати його частину сторонній людині, навіть якщо вона рідня, не правильно. Мати, проте, наполігла на своєму, прикриваючись добротою і почуттям обов’язку. Батько зрештою змирився, але я бачив, як це його вразило. А тепер, через роки, я сам опинився у ситуації, коли мамина «доброта» обернулася проти мене.
Зараз я живу у тому самому домі разом із дружиною, Наталею, та нашими двома дітьми. Після смерті батька мати переїхала до квартири у місті, а будинок дістався мені. Але друга половина, оформлена на тітку Марію, стала справжньою головною болем. Марія так і не знайшла собі власного житла. Вона живе на другому поверсі, постійно скаржиться на життя і просить у нас то грошей, то допомоги. Я намагався бути терплячим, адже вона все ж таки мамина сестра. Але нещодавно вона перейшла всі межі: заявила, що хоче пожити на першому поверсі, у нашій половині, бо в неї «занадто холодно» взимку. Коли я відмовив, вона почала дорікати мені у невдячності, нагадуючи, скільки вона зробила для нашої родини. Я був у шоці — які такі заслуги? Все, що я бачу — це її небажання брати відповідальність за своє життя.
Я подзвонив матері, щоб розповісти про все, але замість підтримки почув лише зітхання й виправдання. «Ну, сину, Марія ж не чужа, треба їй допомогти», — сказала вона. Я не витримав і випалив: «Мамо, це ти її привчила, що їй усе винні! Навіщо ти віддала їй половинку хати? Тепер вона вважає, що має право на все!» Мама почала казати, що не чекала такого повороту,
