– Мамо, ти завжди казала, що я жадібна, – усміхнулася дочка. – Ось я і подарувала твій сервіз тітці Раї.
З дитинства Оля звикла, що іграшки у їхньому домі довго не затримувалися. Усе було через те, що мама дівчинки, Анастасія Григорівна, любила ходити в гості й час від часу дарувала їх чужим дітям.
– Мамо, навіщо ти взяла мою ляльку? – насторожено запитала Оля.
– Олю, люба, я знаю, що ти дуже любиш цю ляльку, але ось маленькій дівчинці, яка живе навпроти нас, стало погано й їй зараз дуже сумно. Я подумала, що наша лялька зможе підняти їй настрій і зробити хоч трохи щасливішою. Ми завжди можемо купити нову ляльку, а от можливість зробити добру справу з’являється не так часто, – пояснила мама, погладжуючи доньку по волоссю.
Оля задумливо подивилася на ляльку, потім на маму і пустила сльозу. Вона не хотіла розлучатися зі своєю улюбленою іграшкою.
Але, на жаль, стороннє схвалення для Анастасії Григорівни було важливішим за дитячі сльози.
– Не нійкай, не можна бути такою жадібною, – роздратовано сказала жінка і відправила дівчинку робити уроки.
З віком Олі надавати чужим людям почали ще й книги та одяг.
Спочатку дівчинка просто покірно змирялася, думаючи, що мати діє з найкращих намірів, а вона, насправді, жадібна.
Але поступово Ольга стала розуміти, що мама робить це не з добрих намірів, і в її серці зародилося почуття образи та нерозуміння.
– Я до тітки Марини, прийду пізно, – сказала Анастасія Григорівна та зняла з вішалки пуховик дочки.
– Ти в моєму пуховику зібралася йти? – засміялася Оля, побачивши свій одяг у руках матері.
– Ні, що ти, я в нього не влізу, ти набагато стрункіша за мене, – нерозумно усміхнулася жінка.
– Тоді навіщо ти його зняла з вішалки? – серйозним голосом запитала дочка.
– Я його обіцяла доньці Марини, у неї порвався, а новий купувати не хочуть, адже скоро весна, – стала викручуватися мати.
– А я в чому ходитиму? В її порваному? – здивовано вигукнула Ольга.
– Я ж кажу, скоро весна, тобі пуховик уже не знадобиться. Якщо буде холодно, візьмеш мій, – нервово пробурмотіла Анастасія Григорівна.
Оля продовжувала дивитися на маму з подивом, відчуваючи, як у її серці зростає обурення.
“Чому вона завжди віддає мої речі? Чому вона вважає, що це нормально?” – задавалася питанням дівчинка.
Вперше за всі роки рішуче підійшла до матері і вирвала з її рук свій пуховик.
– Мамо, я не розумію, чому ти постійно роздаєш мої речі іншим? Це не нормально! – прошипіла Оля.
– Ти занадто егоїстична, доню. Ти повинна вчити ділитися з іншими, – насупившись, мовила Анастасія Григорівна.
– Але чому завжди мої речі? Чому мої іграшки, книги чи одяг? – обурилася дочка. – Я не проти ділитися, але чому завжди саме моє? Візьми і віддай їй свій пуховик.
Мама подивилася на дочку здивовано, наче не розуміючи, про що йдеться.
Потім зігнула губи й мовчки вийшла з дому. Ольга зраділа, що захистила своє майно і повісила пуховик на вішалку.
Цілий день вона ходила з почуттям гордості за свій вчинок, але наступного дня все повторилося.
Тільки цього разу ніхто не питав дозволу в Олі і не відчитувався перед нею.
Анастасія Григорівна мовчки взяла пуховик з вішалки і швидко вийшла з дому.
Її дочка, побачивши пропажу, почала плакати від образи. У той день вона зрозуміла, що, лише живучи окремо від матері, може врятувати свої речі.
Коли Анастасія Григорівна повернулася додому, вона побачила розчарований погляд дочки і відчула неясне почуття провини.
Але гордість і переконання у своїй правоті придушили це почуття. Поступово, внутрішнє невдоволення Олі перетворилося на рішучість змінити ситуацію.
Вона доклала всіх зусиль, щоб закінчити школу з хорошими оцінками і вступити далі до інституту на бюджет.
Як тільки дівчина переїхала жити в гуртожиток, вона ненароком відчула полегшення.
Навіть мешкаючи в кімнаті з ще трьома студентками, Оля менше турбувалася за збереження своїх речей, ніж коли перебувала в отчому домі.
Минали роки, дівчина закінчила інститут і влаштувалася на роботу. Зняла собі окреме житло і почала будувати особисте життя.
Незважаючи на минулі образи, Ольга регулярно телефонувала мамі і час від часу навідувала її.
Одного разу Анастасія Григорівна гостювала у дочки і вирішила за звичкою віддати її нові джинси своїй родичці.
– Оля, я ці штани Машці передам, у вас розмір якраз один, – ніби нічого не сталося, сказала жінка.
– Мамо, ти що, знову? Це мої джинси, я їх сама купила і ні за що не віддам, – злобно вигукнула дівчина.
Анастасія Григорівна здивовано подивилася на Олю, вона не очікувала, що дочка дасть відсіч.
– Тобі шкода чи що? І в кого ти у нас така? З дитинства жадібна була, – невдоволено сказала мама.
– Легко бути доброю за чужий рахунок, ти свої речі почни роздавати, – запропонувала дочка.
Анастасія Григорівна насупилася, але нічого не відповіла. Жінка мовчки одяглася і пішла.
У той день у голові Олі зародився план, як провчити маму і водночас помститися за своє дитинство.
Наближався день народження сестри покійного батька, дівчина знала, що її обов’язково на нього покличуть.
Тітка Раїса добре ставилася до племінниці, на відміну від її мами, яку вона на дух не переносила.
За день до іменин тітки Оля побувала в гостях у Анастасії Григорівни і під виглядом своїх речей таємно вийняла старовинний столовий сервіз.
Незважаючи на давність, виглядав він чудово, тож подарувати його не було соромно.
Родичка такому презенту, дійсно, зраділа, а ось мама, яка помітила пропажу, не на жарт розлютилася.
– Куди ти поділа мій столовий сервіз? Я його все життя берегла, він як новий був, – грізно запитала Анастасія Григорівна.
– Мамо, ти ж завжди стверджувала, що потрібно ділитися з іншими, робити добрі справи, – усміхаючись, відповіла Оля. – Ось я і подарувала сервіз тітці Раїсі, вона йому дуже зраділа.
Жінка оторопіла від такої відповіді і кілька хвилин мовчки дивилася на торжествуючу дочку.
– Ти повинна була спитати спочатку мене, хочу я його комусь дарувати чи ні, – нарешті знайшла, що сказати Анастасія Григорівна.
– А ти мене хоч раз спитала, коли мої речі з дому таскала? – не витримала дочка.
– Яйця курку не вчать, запам’ятай це! Це я тобі їх купила, отже, я мала право ними розпоряджатися так, як захочу! – розгнівана прокричала мама.
– А цей сервіз купував батько, тож вважай я своє спадок роздаю, – їдко відповіла Оля.
Анастасія Григорівна не змогла стерпіти зухвалої поведінки дочки і вигнала її з квартири.
Більше року жінка не спілкувалася з Ольгою і не відповідала на її дзвінки – настільки сильна була її образа.
Однак до Нового Року вона переосмислила їхні взаємини і першою вийшла на контакт.
