Мати обрала чоловіка… а не мене
Досі не можу зрозуміти, коли саме все пішло шкереберть. Як вийшло, що жінка, яка все моє життя була мені опорою, другом, провідником — раптом так легко перекреслила все і зрадила. Все заради чоловіка. Чоловіка, який не вартий і тіні від її колишнього обличчя.
Мати народила мене пізно, у тридцять. Завжди казала, що я — її сенс, підпірка, «дитина для себе». Батька я ніколи не знала: у свідоцтві про народження прочерк, і жодного разу вона не обмовилась навіть словом про те, хто він. Ми жили скромно, але затишно. Не було розкоші, але була любов. Вона працювала бухгалтеркою, ввечері ми пекли коржики, дивились серіали, обговорювали все на світі. Я була впевнена — між нами нерозривний зв’язок. Вона ні з ким не зустрічалась, не ходила на побачення, жила мною. До п’ятнадцяти років — це була справжня ідилія.
А потім з’явився він. Олег. Колега з сусіднього відділу. Одного дня вона прийшла додому з блискучими очима — я одразу відчула: у її житті хтось є. За кілька тижнів почались побачення, шепіт по телефону, нові сукні. Я раділа за неї — справді. Тільки всередині свербіло тривожне відчуття. І не дарма.
Одного разу вона просто поставила мене перед фактом: «Ми переїжджаємо до Олега. У нього двокімнатна, тобі виділимо свою». Я намагалась заперечувати — не тому, що ревнувала. А тому, що відчувала — щось не так. Він зі мною не розмовляв, дивився крізь мене, ніби на меблі. Але мати не слухала. «Ти не розумієш, я щаслива», — тільки й повторювала. Мені залишилось лише підкоритись.
Спочатку було тихо. Жили, немов сусіди. Він — сам по собі, я — у своїй кімнаті, мати між нами, наче буфер. Потім вони одружились. За тиждень до мого випускного. І все розсипалось. Він став іншим — не те щоб раніше був лагідним, але тепер став справжнім тираном. Принижував нас, командував, викрикував безглузді образи.
— Дві баби в хаті, а пожерти нема чого? Вона в школі, а ти де? — гарчав він. — На підбо́ви нарядилась, до хлопців біжиш, так?
Він ревів, забороняв їй виходити з дому, влаштовував сцени ревнощів, читав листування, кидав телефон. Мати плакала, потім він приходив із квітами. І знову все по колу. Я сто разів благала: «Підемо, я з тобою, не бійся, ти не сама». А вона лише витирала сльози: «Ти не розумієш, ти ще дитина. Я його кохаю».
Кохає… Настільки, що зрештою він навіть заборонив їй платити за моє навчання. Мати до того здавала нашу квартиру, відкладала гроші, я мріяла вступити на юрфак. Готувалась, зубрила вдень і вночі. А коли не пройшла на бюджет — сподівалась на її допомогу.
Але Олег сказав:
— Жінка має стояти біля плити. Ще й платити за її інститут?! Вийдеш за багатого — тоді й вчись.
Я вибухнула. Вилила йому все, що думаю. Зібрала речі й пішла. Мати… Навіть не спинила. Назвала невдячною й сказала, що маю попросити в Олега вибачення.
Я не попросила. Відтоді ми не спілкуємось. Ні дня, ні хвилини. Вона пішла за ним, повністю розчинилась у його грубості. Тепер говорить його словами, рухається його жeстами, навіть жартує, як він — різко, бридко. Коли дзвонить, якщо взагалі дзвонить — у голосі холод. Відстороненість. Ніби я — не донька, а колишня знайома.
Я більше не борюсь. Зрозуміла, що мати — ще та. Та, що кохала, пекла мені палянички, вкривала ковдрою — зникла. Вона померла того дня, коли обрала чоловіка, а не дитину. Її втрата — мій шрам. Але мій вибір — не дозволити цьому болю спалити все живе, що лишилось у мені.
Нехай живе своїм життям. Тільки от, коли залишиться сама — хай пам’ятає, кого зрадила заради чужого.
