«Бабусю, мама казала, що тебе треба віддати в будинок для літніх людей». Я підслухала розмову батьків — дитина такого не вигадає.
Анна Степанівна крокувала вулицями невеличкого містечка під Києвом, щоб забрати онуку зі школи. Її обличчя світилися радістю, а підбори дзвінко стукали по асфальту, як у далеких роках її молодості, коли життя здавалося нескінченною мелодією. Сьогодні був особливий день — вона нарешті стала володаркою власного житла. Це була світла, простора однокімнатна квартира в новому будинку, про яку вона мріяла багато років. Майже два роки вона збирала гроші, відкладаючи кожну копійку. Продаж старого будинку в селі дав лише половину суми, решту додала дочка, Оксана, але Анна Степанівна поклялася повернути їй борг. Їй, сімдесятирічній вдові, вистачало і половини пенсії, а молодим — доньці та зятю — гроші потрібніші, адже в них життя тільки починається.
У шкільному вестибюлі на неї чекала онука, Марічка, другокласниця з косичками. Дівчинка кинулася до бабусі, і вони разом пішли додому, розмовляючи про дрібниці. Восьмирічна Марічка була світлом у житті Анни Степанівни, її головним скарбом. Оксана народила її пізно, майже в сорок, і тоді ж попросила матір про допомогу. Анна Степанівна не хотіла покидати рідний сільський будинок, де кожен куток зберігав пам’ять про минуле, але заради доньки й онуки пожертвувала всім. Вона переїхала ближче, взяла на себе турботу про Марічку — забирала її зі школи, сиділа до вечора, поки батьки не повернуться з роботи, а потім йшла у свою маленьку, затишну квартиру. Житло оформили на Оксану — так, на всякий випадок, адже людей похилого віку легко обдурити, а життя непередбачуване. Анна Степанівна не заперечувала: це була просто формальність, як вона думала.
— Бабусю, — раптово перервала її думки Марічка, дивлячись на неї великими очима, — мама казала, що тебе треба віддати в будинок для літніх людей.
Анна Степанівна завмерла, ніби її облили крижаною водою.
— В який дім, онучко? — перепитала вона, відчуваючи, як холод пробирає до кісток.
— Ну, туди, де живуть старенькі бабусі й дідусі. Мама казала татові, що тобі там буде добре, не нудьгуватимеш, — Марічка говорила тихо, але кожне слово било, як молоток.
— Та я не хочу туди! Краще в санаторій поїду, відпочину, — відповіла Анна Степанівна, голос її затремтів, а в голові закрутила вихор. Вона не могла повірити, що чує таке від дитини.
— Бабуню, тільки не кажи мамі, що я тобі розповіла, — прошепотіла Марічка, притискаючись до неї. — Я підслухала, як вони говорили вночі. Мама казала, що вже домовилася з якоюсь тіткою, але заберуть тебе не зараз, а коли я трохи підросту.
— Не скажу, моя хороша, — пообіцяла Анна Степанівна, відчиняючи двері квартири. Її голос тремтів, ноги підкошувалися. — Щось мені недобре, голова закрутилася. Полежу трохи, а ти перевдягайся, добре?
Вона впала на диван, відчуваючи, як серце калатає в грудях, а перед очима все пливе. Ці слова, сказані дитячим голосом, розірвали її світ на шматки. Це була правда — страшна, безжалісна правда, яку дитина не могла вигадати. Три місяці потому Анна Степанівна зібрала речі й поїхала назад у село. Тепер вона винаймає там житло, збирає на нову хатинку, щоб знайти хоч якусь опору. Її підтримують старі подруги та далекі родичі, але в душі — порожнеча й біль.
Хтось дорікає їй, шепоче за спиною: «Сама винна, треба було поговорити з дочкою, з’ясувати все». Але Анна Степанівна знає своє.
— Дитина не вигадує такого, — каже вона з твердістю в голосі, дивлячись у порожнечу. — Поведінка Оксани сама за себе говорить. Вона навіть не подзвонила, не спитала, чому я поїхала.
Очевидно, дочка все зрозуміла, але мовчить. А Анна Степанівна чекає. Чекає дзвінка, пояснення, хоч слова, але сама не дзвонить — гордість і образа сковують її, як ланцюги. Вона не відчуває за собою вини, але серце розривається від цієї тиші, від зради, що прийшла від найближчих. І кожного дня вона запитує себе: невже це все, що залишилося від її любові й жертв? Невже її старість приречена на самотність і забуття?
