Я просто хотіла зробити добру справу. Від’їжджаючи у чергову відрядку, залишила мамі ключі від своєї машини. Навіщо їй тягати сумки з магазину пішки, якщо в гаражі стоїть справна, тільки що обслужена іномарка? Але найгірше, чого я боялась, таки сталося. Вона віддала ключі моєму молодшому братові. А він… ну, ви вгадали. Не смертельно, звісно, але ремонт коштуватиме стільки, що аж мурашки по спині. До того ж страховка покриє навіть не половину.
Я логіст, постійно мотаюся по областях. Іноді навіть за кордон. На короткі дистанції їздити на власному авто зручніше — швидше, комфортніше і надійніше. За одинадцять років за кермом жодної аварії по моїй винні. Так, пару разів у мене в’їжджали ті, хто був занадто «радий життю», але в цілому я завжди їздила обережно. Машини міняла рідко, але доглядала за ними як за дитиною. Усі були з пробігом — економила. А минулого року вирішила: досить. Я заслужила нову машину. Не перефарбовану після ДТП, не зі скрученим пробігом — свою власну.
Взяла кредит, вклала всі заощадження і придбала новеньку «Рено». Аромат салону, ідеальні гальма, панорамний дах. Я мріяла про неї. Але не встигла натішитися — робочі поїздки участилися, і авто частіше стояло без діла. Тоді мама, яка теж має права, почала просити: «Ну можна я інколи буду їздити — у магазин, до лікаря?» Я не заперечувала. Вона водій акуратний, до того ж рідній людині можна довіряти.
Але поставила умову: жодних ключів братові. Мій молодший брат — це ходячий кошмар для будь-якого автовласника. Він літає як божевільний, обожнює різкі старти, обгони «на нервах» і вважає дистанцію зайвим винахідом. Прав позбавляли вже не раз. Його останні два автомобілі відправилися на металобрухт. Я його обожнюю, але довірити йому машину — це як дати дитині гранату. Мама кивала, клялась: «Ні-ні, він навіть не подивиться в той бік».
Минуло кілька місяців. Приїжджаю додому — а машина розбита. Брат узяв її без дозволу. Та ні — із дозволу мами! Вона йому віддала ключі. Я була в лютості. По-перше, вона знала мою думку. По-друге, він розбив машину тому, що навіть не подумав змінити літню резину на зимову. Я, від’їжджаючи, не встигла — просила маму. Вона забула. А брат навіть не замислився — сів і поїхав. На обмерзлій дорозі не впорався з керуванням — і влетів у стовп.
Коли я побачила вм’ятину, розбиту фару і перекошений капот, серце защеміло. Нова машина. Кредит ще не сплачений. Я навіть не встигла нею наїздитися, а тепер вона стоїть під будинком — ні жива, ні мертва.
Я не витримала. Підняла голос. Так, голосно, різко, але хіба я не мала права? Я просила. Я благала. Я попереджала. І ось результат.
— Це всього лише машина, — кинула мама, не дивлячись у вічі. — Не переживай так. Відремонтують. Головне, що всі живі. А якщо ще раз на мене підіймеш голос, то й говорити не буду.
Брат, як завжди, б’є себе в груди, обіцяє віддати гроші за ремонт. Та звідки? Зарплата у нього — сміття, а боргів — на дві життя вперед. А мама чекає від мене вибачень. Вона образилася. Не він, хто врізався в стовп, і не вона, хто порушив обіцянку. Мабуть, я винна в тому, що залишилася без транспорту, на який працювала роками.
А я ходжу пішки. І думаю: чи справді в моїй родині ніхто не здатний визнати провину? Невже тепер ще й я винна в тому, що сижу без машини?..
