Вівторок, після обіду. Відчув шок: намагався подзвонити мамі, і замість звичного гудка отримав холодне «абонент недоступний». Це не було суворим виховним методом чи хитрою психологічною вправою це був мамин крик душі. Їй просто набридло щомісяця слухати моє «дай трохи грошей, треба дотягнути до понеділка».
Мені двадцять два, і я вперто думав, що життя мені зобовязане. Праця за звичайну зарплату видавалася не для мене, чекав шансу, який змінить усе, і тим часом жив на мамині грошові перекази. Гроші розліталися на дрібниці: ігри, кафе, доставка їжі бо готувати самому лінь. Розваги здавалися важливішими за щось серйозне.
Коли господар квартири зрозумів, що оплати не буде, він мовчки показав на двері. Залишився старий батьківський «Ланос» і мій друг курцхаар Барон. Він не був просто собакою, а терплячим напарником, який чекав мене після нічних походеньок.
Першу ніч в машині думав, що це тимчасово. На третю осінню ніч зрозумів, що з запасами вже біда: у кишені лише кілька гривень. Собі купив «хімічну» мівіну, Барону найдешевший корм, бо на якісний не було грошей. Вранці Барон не міг підвестися. Його організм з тонким травленням здався пес лежав на задньому сидінні, тяжко дихав, дивився на мене сумно, ніби прощався. Я, як останній егоїст, ще тиждень тому пожалів гроші на нормальний корм.
Зібрався й поїхав до мами в рідне містечко хотів, щоб нас нагодували й обігріли. Але замок вже змінили. Я стояв під вікнами, набираючи її номер тиша. Писав у месенджери жодної відповіді. Сів на бордюр, дивлячись на знайому вулицю, відчував безсилля.
Сусідка з першого поверху зявилася і протягнула пакет:
Олена просила передати.
У пакеті запас корму для Барона і ліки. Жодної гривні, жодного папірця з словами тільки цей пакунок: сигнал, що за Барона вона переживає, а зі мною розмовляти не хоче.
Хотів довезти Барона до ветеринара, але машина не завелася акумулятор повністю сів. На таксі грошей не було, знайомих поруч теж не було. До клініки кілька районів. Я взяв Барона на руки. Тридцять кілограмів не геройський кадр із фільму: задихався, спітнів, кілька разів зупинявся, ноги підкошувались від напруги. Люди обходили стороною, як безпритульного. Нарешті дістався до ветеринарної клініки, впав на лавку, тримаючи Барона на колінах.
Лікар, знайомий ще по батькові, оглянув Барона, подивився на мене:
Ти сам його ніс?
Машина зламалася, хрипко пояснив я.
Робота потрібна? Є кум на металобазі шукають вантажників. Не цукор, але платять чесно. Спробуєш впораєшся. Не зможеш Барона доведеться забрати, бо ти його згубиш.
Я пішов. Не тому, що раптом став героєм, а тому, що по-справжньому стало страшно. Працював у складі до ночі, вчився важкої праці, ночував у машині, доки не назбирав на першу оренду кімнати в гуртожитку.
У мені щось змінилося. Безтурботність зникла. У дзеркалі бачив вже не юнака, а чоловіка зі спокійним, втомленим поглядом і шорсткими руками від роботи. Нарешті зрозумів ціну кожної гривні.
Через пів року я приїхав до мами. Не просити, а просто зайти. Мовчки поклав на тумбочку гроші, полагодив кран на кухні та двері в кімнаті, до яких роками не вистачало сил.
Мама була поруч. Вона не дорікала, а просто поклала руку на моє плече. Вперше за довгий час я відчув я вже не мамин хлопчик, а дорослий чоловік.
Вона заблокувала мій номер не через нелюбов. Вона зробила це, бо їй було боляче бачити мою слабкість. Іноді потрібно винести собаку через кілька районів міста, щоб зрозуміти своє життя ти маєш прожити сам.
Мама заблокувала мій номер у вівторок після обіду: замість дзвінка я почув холодне «абонент поза зоною досяжності» – це було не чергове виховне покарання на зразок порад із українських родинних книжок