– Та ну його, мамо! Це ж просто неможливо! – кричала Мар’яна, заламуючи руки. – Як ти могла так ізі мною вчинити?
– Мар’янко, заспокойся, будь ласка, – Надія Степанівна простягнула руку, але донька відштовхнула її. – Давай поговоримо, як дорослі.
– Як дорослі?! – голос Мар’яни перейшов на півскрик. – Після того, що ти зробила? Ти уявляєш, я тепер для всього Коломийського району сміховище?
– Не перебільшуй. Який там район? Ми ж не на Майдані живемо.
– Мамо! – Мар’яна схопилася за голову. – Ти спеціально вдаєш, чи дійсно не розумієш?
Надія Степанівна важко опустилася на диван. У свої 62 вона досі вважала себе повною сил, щоб влаштовувати життя дорослої доньки. Але зараз уперше за довгий час відчула себе старою й знесиленою.
– Я просто хотіла допомогти, – тихо промовила вона. – Ти ж сидиш сама, нікуди не виходиш. Після того розлучення з Олегом зовсім закрилася.
– Це моє життя! – спалахнула Мар’яна. – Моє! Мені сорок один, я доросла жінка!
– Саме тому й хвилююся. Час іде, а ти…
– А я що? Нікому не потрібна? Страшилка?
Надія Степанівна похитала головою.
– Красуня моя, розумниця. Просто занадто горда. Чоловіки бояться підійти.
Мар’яна пройшлася по кімнаті, нервово покручуючи пояс халата. Ранкове сонце заливало маленьку вітальню золотом, але в повітрі стояла напруга.
– Мам, ну як можна було дати оголошення у «Галицький вісник»? – втомлено видихнула донька. – Та ще й таке…
– А що там поганого? – образилася Надія Степанівна. – Звичайні слова.
– Звичайні?! – Мар’яна дістала з кишені згорнуту газету. – Слухай уважно: «Знайомлю гарну, господарську доньку 41 рік з порядним чоловіком для серйозних стосунків. Працює бухгалтером, не п’є, не палить, любить готувати. Телефонувати мамі». До мами, Карл!
– Ну і що тут такого? – не розуміла Надія Степанівна.
– Що такого?! Я ж не барахло на базарі! І чому дзвонити тобі, а не мені?
– Тому що ти б усім відмовляла. Знайшла б сотню причин, чому «не підходить».
Мар’яна впала у крісло навпроти матері й закрила обличчя руками.
– Мам, мені дзвонять від ранку до ночі. УявПо тому дзвінку вони почали зустрічатися, а через рік Роман став чоловіком, якого Мар’яна чекала все життя, і навіть Надія Степанівна, зазвичай така критична, лише посміхалася, готуючи весільний борщ.
