Мама завжди ставила мені за приклад старшу сестру, але її день народження став останньою краплею.
З дитинства я відчувала, що для мами я завжди друга. Не остання — ні. Просто друга. Після когось кращого, успішнішого, «правильнішого». Після моєї сестри Наталки. І це було б нічого, адже в кожній родині діти різні. Та мама перетворила ці відмінності на виставу, де я грала роль вічної невдахи, а Наталка — золоту дівчинку з п’єдесталу.
Скільки себе пам’ятаю, я намагалася. Довести мамі, що я теж варта чогось. Що я не гірша. Що я заслуговую на її гордість, її любов, її теплий погляд. Але кожен мій крок вперед розбивався об порожнечу. Я приносила грамоти з олімпіад — у відповідь мовчання. Поступила на бюджет у важкий університет — «Наталка закінчила без трійок, ось це досягнення». Влаштувалася на роботу після навчання — «Наталка вже заміжня, а ти все ще бігаєш з папірцями». У неї дитина — у мене кредит. У неї сім’я — у мене «марні амбіції». Кожне моє «у мене вийшло» розбивалося об мамине «ну й що?»
Було боляче. Постійно. Наче я мала завжди виправдовуватися за те, яка я є. Наче моїх зусиль замало, якщо я не така, як вона — Наталка. Наче моєї любові недостатньо, щоб мама нарешті побачила в мені не просто «іншу доньку», а просто доньку. Але я терпіла. Терпіла й продовжувала сподіватися, що колись… вона оцінить.
Минулої осені мама пішла на пенсію. Грошей у неї мало, здоров’я підводить. Я взяла на себе оплату комуналки, ліків, продуктів. Допомагала, як могла, хоча й сама ледве зводила кінці з кінцями. Місяць тому я зробила в її хаті капітальний ремонт — замінила проводку, поклеїла шпалери, купила нову плиту. Вклала все, що було. Просто хотіла, щоб їй було добре.
Через три дні був її день народження. Я не змогла придбати подарунок — не лишилося жодної гривні. Але прийшла — із квітами, з тортом, із щирими словами. Обійняла її, поцілувала в щоку, побажала здоров’я. А вона… Встала серед гостей і голосно запитала:
— А де подарунок? Ти що, не знаєш, що на день народження без подарунка не приходять?
Усі завмерли. Мені стало так соромно, як ніколи раніше. Я не знала, що відповісти. І лише зараз я зрозуміла: ось вона — остання крапля. Все. Більше я не буду тягнутися до неї, як до сонця, яке мене не гріє. Не буду намагатися здобути любов, яка, можливо, ніколи не була для мене призначена.
Я не злюся. Я втомилася. І тепер я точно знаю: відтепер я житиму для себе. Не для маминих похвал, не для порівняння з «ідеальною сестрою», не задля схвалення. Мої гроші, мої сили, мій час — більше не витрачатимуться на того, хто не бачить у мені нічого, крім «не Наталки».
Інколи, щоб навчитися любити себе, треба перестати доводити це іншим. Навіть тим, хто дав тобі життя.
