Вона живе лише моїм життям і життям моїх дітей, нав’язуючи свою думку без кінця…
Я одружена вже десять років, ми з чоловіком — віруюча родина, виховуємо трьох дітей. Коли я вийшла заміж, я залишила маленьке містечко під Львовом, де жила з мамою та бабусею. Після смерті бабусі мама залишилася сама, сумувала, приїжджала до нас в гості, але якось трималася — працювала, справлялася. Але кілька років тому ситуація змінилася. Її здоров’я погіршилося — тиск стрибав, суглоби боліли, і я, охоплена страхом за неї, наполягла, щоб вона переїхала до нас ближче. Вона погодилася. Все життя вона жила зі своєю мамою, одна, без чоловіка, і я не могла залишити її в самотності. Ми зняли їй квартиру неподалік від нашого будинку в передмісті, оплачували її, навіть знайшли їй роботу, щоб вона не почувалася втраченою.
Але замість подяки я отримала тягар, який з кожним днем все сильніше давить на мене. Мама не просто переїхала — вона поглинула моє життя і життя моїх дітей. Раніше, коли вона приїжджала в гості, все було терпляче: вона раділа онукам, допомагала, від’їжджала. А тепер вона ніби розчинилася в нас, у нашому домі, в кожному нашому кроці. Її присутність душить мене, її гіперконтроль і нав’язлива турбота стали нестерпними. У неї свої погляди, свої правила, які вона без кінця нав’язує мені і дітям, ігноруючи нашу віру, наші традиції, наше життя. Вона наче не бачить кордонів — ні моїх, ні дитячих.
Все, що я роблю, — неправильно. Я погано виховую дітей, не так їх годую, не те їм кажу. Вона повинна знати кожен наш крок: що ми їли, куди ходили, про що говорили. Вона допитує наших нянь, нюхає деталі, як слідчий, і потім валить на мене свої “розумні” поради. З кожним роком я відчуваю, як наш зв’язок рушиться, перетворюючись на напружені нерви і безкінечні суперечки. Я живу з цим вже занадто довго, і це зламало мене. Я стала дратівливою, грубою вдома, почала сумніватися в собі як у матері. Її тінь витає наді мною постійно, навіть коли її немає поруч — я чую її голос, її докори, її зітхання.
Я намагалася встановити бар’єри, обмежила її візити, посилаючись на заняття дітей і насичений графік. Але це не допомагає — вона все одно знаходить способи втрутитися. Чоловікові вона не довіряє, дивиться на нього з презирством, ніби він заважає їй повністю заволодіти мною і дітьми, повернути те життя, що була у неї з бабусею, коли вона виховувала мене одна. Іноді вона обрушує на мене потік скарг: «Я нікому не потрібна, я тягар, ти мене покидаєш». І я тону в цьому — не знаю, як бути доброю, як залишитися собою, як не закричати від безсилля. Кожна розмова з нею — як вичавлений лимон, я відчуваю себе спустошеною, вигою до дна.
Вона твердить, що я перебільшую, що це все її любов до мене, така сильна, така жертовна. А я втрачаю розум. Хочу бути хорошою донькою, але не можу — її «любов» душить мене, як удавка. Я не хочу її бачити, і це почуття розриває мені серце, бо за ним йде провина, важка, як камінь. Після кожного дзвінка я сиджу в тиші, намагаючись зібрати себе по шматочках, але не можу.
Зараз у нас з’явилася надія на спасіння — чоловіку запропонували роботу за кордоном, і ми плануємо переїзд. Це як промінь світла в темряві: я бачу шанс вирватися, вдихнути вільно, нарешті жити своїм життям. Але в грудях стискає — залишити маму тут, одну, здається зрадою. Вона ж не молодіє, а що, як її здоров’я погіршиться? Що, як вона страждатиме, а я буду далеко, не в силах допомогти? Ця думка мучить мене день і ніч.
Але жити поруч з нею я більше не можу. Мені потрібен простір, відстань — інше місто, інша країна, де вона зможе лише приїжджати в гості, а не вриватись в наше життя, як корінь у ґрунт. Я мрію про той день, коли її тінь перестане висіти наді мною, але страх і почуття обов’язку тримають мене у лещатах. Чи правильно я вчиняю, від’їжджаючи і залишаючи її тут? І ще гірше — приховуючи, як сильно я цього хочу? Що, як її самотність стане її болем, а я буду винна? Я відчуваю себе жахливо, розриваючись між любов’ю до неї і жагою свободи. Цей вибір — як ніж у серце, і я не знаю, чи вистачить у мене сил його зробити.
