“Мама живе на мої гроші” ці слова заморозили мене від жаху. “Мама сидить у мене на шиї” цей вираз змусив мене застигнути. Досі не можу забути того дня, коли прочитала повідомлення від сина, від якого кров застигла в жилах. Моє життя у квартирі у Львові перевернулося з ніг на голову, а біль від його слів досі відлунює в серці.
Роки тому мій син Богдан і його дружина Оксана оселилися в мене відразу після весілля. Ми разом святкували народження їхніх дітей, переживали хвороби та перші кроки. Оксана була у декреті з першою дитиною, потім з другою і третьою. Коли вона не могла, я брала лікарняні, щоб доглядати онуків. Дім перетворився на коловорот справ: готування, прибирання, сміх і дитячий плач. В мене не було часу на відпочинок, але я звикла до цього хаосу.
Я чекала на пенсію, як на порятунок. Відмічала дні в календарі, мріючи про спокій. Але ідилія тривала лише півроку. Щоранку я відвозила Богдана й Оксану на роботу, готувала онукам сніданок, годувала їх, відводила до садка та школи. З найменшою онукою ми гуляли в парку, потім поверталися додому, варили обід, мили, прибирали. Ввечері відводили дітей до музичної школи.
Мої дні були розплановані по хвилинах. Але інколи знаходила хвилинку для своєї пристрасті читання та вишивання. Це був мій порятунок, куточок спокою серед цієї метушні. Одного дня я отримала повідомлення від Богдана. Коли прочитала його, завмерла на місці, не вірячи власним очам.
Спочатку подумала, що це жорстокий жарт. Пізніше Богдан зізнався, що надіслав його випадково, не для мене. Але було вже пізно його слова спалили мою душу: “Мама сидить у мене на шиї, і ми ще витрачаємо гроші на її ліки.” Я сказала, що пробачила його, але більше не могла жити під одним дахом з ними.
Як він міг таке написати? Я віддавала кожну копійку з пенсії на потреби дому. Більшість ліків отримувала безкоштовно як пенсіонерка. Але його слова показали, що він справді відчуває. Я мовчала, не влаштовувала скандалів. Натомість зняла маленьку квартирку і переїхала, сказавши, що мені буде краще самій.
Оренда пожирала майже всю мою пенсію. Залишалося дуже мало, але я не збиралася просити допомоги у сина. Перед пенсією я купила собі ноутбук, попри коментарі Оксани, що “я не впораюся”. Але я впоралася. Донка моєї подруги навчила мене ним користуватися.
Я почала фотографувати свої вишивки й викладати їх у соцмережі. Попросила колишніх колег порекомендувати мене. За тиждень моя пристрасть принесла перші гроші. Суми були скромні, але вони дали мені віру, що не зникну і не принижуватимуся перед сином.
За місяць до мене завітала сусідка й попросила навчити її онуку шити й вишивати за гроші. Дівчинка стала моєю першою ученицею. Потім до неї приєдналися ще дві. Батьки щедро платили за заняття, і моє життя поступово почало налагоджуватися.
Але рана в серці не загоювалася. Я майже перестала спілкуватися з родиною Богдана. Бачимося лише на сімейних зібраннях.
Історія навчила мене: іноді відстань це не втеча, а порятунок. А справжня сила не в тому, щоб терпіти, а в тому, щоб знайти спосіб жити для себе.
