Взяла до себе стареньку матір. Тепер шкодую про це, а повернути її назад не можу. І соромно перед знайомими.
Сьогодні хочу вилити на папір свою історію, таку особисту, таку важку, що вона давить на мене, як камінь на груди. Мені потрібна порада — мудра, зважена, щоб зрозуміти, як вибратись із цього трясовиння, в яке я сама себе загнала.
У кожного з нас свої біди, свої випробування. Ми повинні вчитися не засуджувати інших, а простягати руку допомоги, коли хтось тоне у відчаї, не бачачи виходу. Адже ніхто не застрахований від подібного — сьогодні ти судиш, а завтра сам опинишся у тій самій пастці долі.
Я взяла до себе матір. Їй вже виповнилося 80, і жила вона раніше в селі під Полтавою, в старому будинку з похиленою дахівкою. Вона вже не справлялася — здоров’я почало підводити, ноги відмовляли, руки тремтіли. Я бачила, як вона гасне там одна, і вирішила перевезти її до себе в міську квартиру. Але я навіть не уявляла, який тягар беру на свої плечі, як круто це переверне моє життя.
Спочатку все йшло гладко, як по маслу. Мати оселилася у мене в Києві, в моїй трикімнатній квартирі, і начебто дотримувалася порядку. Вона не втручалася в мої справи, не шуміла — сиділа у своїй кімнаті, яку я облаштувала для неї з любов’ю і турботою. Я зробила все, щоб їй було зручно: м’яке ліжко, теплий плед, маленький телевізор на столику. Виходити їй потрібно було лише у ванну, туалет та на кухню — я старалася оточити її комфортом. Слідкувала за її харчуванням, готувала тільки корисне, як веліли лікарі: жодних жирів, солі по мінімуму, все на пару. Ліки — дорогі, потрібні — купувала сама, на свою зарплату. Пенсія у матері — сльози, а не гроші, що з неї взяти?
Але через кілька місяців все пішло шкереберть. Матері набридло міське життя — одноманітне, сіре, як бетонні стіни навколо. Вона почала встановлювати свої порядки, чіплятися до мене з будь-якого приводу, роздувати сварки з нічого. То я не прибрала вчасно пил, то суп не так зварила, то забула купити її улюблений чай. Все було не так, все її дратувало. А потім почалися маніпуляції — вона давила на жалість, театрально зітхала, повторювала, що в селі їй жилося краще, ніж у моїй “тюрмі”. Її слова різали мене, як ніж, але я терпіла, стискала зуби, намагалася не відповідати на провокації.
Моя витримка тріщала по швах. Я втомилася від нескінченних докорів, від криків, від її вічного незадоволення. Дійшло до того, що я почала заспокоювати нерви таблетками, а після роботи стою біля під’їзду, не в змозі змусити себе піднятися додому. Там, за дверима, мене чекає не затишок, а поле бою, де я кожного дня програю. Моє життя перетворилося на кошмар, з якого немає виходу.
Повернути матір у село? Це не варіант. Вона там не виживе — будинок напівзруйнований, ні тепла, ні умов. Та й як я її відправлю, залишивши на призволяще? А що скажуть знайомі? Вже бачу їх осудливі погляди, чую шепіт за спиною: «Дочка, а матір покинула… Який сором!» Мені соромно навіть думати про це, соромно перед людьми, перед собою. Але сил моїх більше немає.
Ситуація — як тугий вузол, який я не можу розв’язати. Я виснажена, спустошена, розгублена. Як жити з нею під одним дахом? Як впоратися з її впертістю, з цією стіною з претензій і образ? Як заспокоїти її, не втративши себе? Я в глухому куті, і кожного дня все глибше занурююся в цю безнадію.
Бували у вас такі історії? Як ви уживалися зі старими, чиї характери — як гострі камені, об які розбивається твоє терпіння? Як не збожеволіти, коли рідна людина стає твоїм найважчим випробуванням? Поділіться, прошу, — мені потрібне світло в кінці цього темного тунелю…
