«Мамі треба відпочити»: Ці слова він повторював щодня після народження сина… аж до самого кінця
Щовечора, повертаючись додому з роботи, він першим ділом мив руки й ішов до сина. Ані аромат вечері, ані улюблена газета не змогли б його відволікти. Він підходив до ліжечка, нахилявся, брав маленького Тарасика на руки — і в цю мить я закохувалася в нього знову. У чоловіка, що не боявся бути батьком. У чоловіка, який пам’ятав про мене.
«Мамі треба відпочити», — казав він із усмішкою, ніжно колихаючи на руках сплячого хлопчика та напівголосно співуючи колискову, доки той не засинав.
«Мамі треба відпочити», — шепотів він серед ночі, піднімаючись першим, щоб перепеленати малюка, а потім, передавши мені сина, чекав, поки я году його, і знову акуратно клав у ліжко.
«Мамі треба відпочити», — говорив він кожен вечір, зав’язуючи фартух і годучи нашого вередливого Тарасика з ложки, перетворюючи кожну кашку на пригоду.
«Мамі треба відпочити», — повторював він, збираючи річного сина на прогулянку, щоб я могла спокійно помитися і побути сама — хоч півгодини.
«Мамі треба відпочити», — промовляв він, саджаючи на коліна вже підрослого хлопчика, і починав розповідати йому казки, вигадуючи їх на ходу, аби лише відвернути дитину й дати мені хвилину тиші.
«Мамі треба відпочити», — озвучував він, перевіряючи домашні завдання, терпляче пояснюючи Тарасові математику, яку той ніяк не міг зрозуміти.
«Мамі треба відпочити», — тихо сказав він, коли Тарас, вже майже дорослий, повернувся пізно з випускного й мовчки пройшов на кухню.
Кожного разу, коли я чула ці слова, мене накривала хвиля ніжності. Серце стискалося, а очі наповнювалися сльозами — не від болю, ні, від щастя. Мені хотілося зупинити час і залишитися у цій любові назавжди.
А потім настав третій етап кохання. Той, коли слово «мама» в його устах змінилося на «бабуся».
«Бабусі треба відпочити!» — усміхався він нашому онукові, коли той, залишившись у нас на вихідні, починав капризничати й кликати батьків. І тоді мій чоловік знову співав ту саму колискову — але вже іншому малюкові.
«Бабусі треба відпочити», — підморгував він, збираючи вудки й забираючи онука разом із нашим сином на ставок.
«Бабусі треба відпочити», — м’яко говорив він, подаючи онукові навушники, щоб той зробив тихіше планшет.
Він не встиг побачити нашу онучку. Пішов дуже рано, дуже тихо. Діти забрали мене до себе — не хотіли, щоб я лишалася одна в нашому пустому домі.
І ось, уперше взявши на руки крихітну Марійку, я не втрималася — розридалася. Мені здалося, ніби я чую його голос, наче він стоїть позаду й промовляє:
«Бабусі треба відпочити…»
Я навіть обернулася. Дурна надія… А що як?
Пізніше, коли вечір спустився на дім і я вже ледве дрімала, з вітальні почувся шепіт. Голос мого дорослого сина Тараса:
«Спи, рибко, спи. Мамі треба відпочити…»
Я встала, відчинила двері й побачила, як він колихає свою донечку, співаючи ту саму колискову. Ту, що колись співав йому його батько.
Його вже немає. Але слова «мамі треба відпочити» живуть далі. Вони — у нас. В нашому синові. В його дітях. І в пам’яті, яку не візьме навіть час.
