Мамо, чому ти не запросила мене на своє свято? Я ж твоя дитина!

**Щоденник Катерини**
“Мамо, чому ти мене не запросила на свій День народження?” Вона стиснула телефон так, що пальці збіліли. “Ти ж знаєш…” мати зітхнула. “Як ти пішла з родини… батько не може тобі пробачити. А Олесь… ну, він завжди був за Оксану, яка тебе теж не поважає.”
Я стояла перед дзеркалом, підправляючи тіні на повіках. Рідкісний вечір без дітей подруги умовили вийти, розвіятись. Розлучення ще не було офіційним, але жити з чоловіком під одним дахом я більше не могла.
“Ти сама руйнуєш сімю”, казав батько.
“Ти завжди все ускладнюєш”, додавав брат.
Я давно перестала пояснювати. Навіщо? Чоловіча солідарність усе одно не дозволила б їм стати на мій бік.
Але від мами було найболючіше чути: “Ідеальних людей не буває, ти літаєш у хмарах”. Ніхто не міг зрозуміти, чим я невдоволена. А значить щось не так зі мною.
Задзвонив телефон. У трубці радісний голос Марічки:
“Готова? Таксі вже підїхало!”
“Так, виходжу.”
Діти спали бабуся погодилась посидіти з ними. Не мама вона старанно карала мене за рішення розлучитись, а свекруха, яка, здавалось, єдина в родині мене не осуджувала.
“Ви впевнені, що впораєтесь?” запитала я вже біля дверей. “Дзвоніть, якщо що. Будь ласка!”
“Та йди вже!” жінка махнула рукою. “Вони ж не немовлята. Тобі хоч раз на рік варто видихнути.”
Я кивнула, але в грудях щось стиснулося. Раз на рік? А я вже три роки не була ніде, окрім дитячих свят і батьківських зборів.
Клуб був шумний, модний. Я навіть трішки нервувала давно не виходила, не танцювала, не почувала себе просто жінкою, а не матірю, дружиною чи невдахою, що “зруйнувала родину”.
Музика заглушала думки. Блиски світла, сміх, чужий дотик, запах пива та парфумів.
“Ось ти де!” Марійка схопила мене за руку. “Ми вже почали без тебе!”
Я посміхнулась і випила келих одним ковтком. Боже, як же давно я не відчувала цього.
“Танцюємо?”
“Трохи пізніше, я…”
І тут я побачила їх.
За великим столом мій брат Олесь, його дружина Оксана в блискучій сукні, батько з келихом шампанського, тітка Надя, дядько Петро… Вся моя родина.
“Що…” голос зник.
Марійка піймала мій погляд:
“О, це ж твої? Який збіг!”
Збіг?
Раптом промайнуло у голові. Середа. День народження матері.
“Мамо, у тебе ж день народження в середу?” питала я на вихідних. “Ми ж завжди святкували в суботу. Цього року теж?”
Мати уникала мого погляду:
“Ой, яка там субота… Цього разу не вийде, Катрусю, справи…”
Справи? Так. “Справи” це зібратися всім разом, але без мене. Відсвяткувати. Я тут зайва. Та, що все псує.
“Ти в порядку?” Марійка нахмурилась.
Я крокнула назад.
“Так… Мені треба додому.”
“Що?! Та ти ж тільки прийшла!”
Але я вже йшла до виходу, серце билось так, ніби хотіло вискочити, а в очах стояли гарячі сльози. Ніхто з родичів мене не помітив.
У таксі я втупилася у вікно і нарешті дозволила собі заплакати. Тихо, беззвучно. Вони не хотіли мене бачити. І, схоже, ніколи не хотіли.
Таксі зупинилось біля будинку, але виходити не хотілось. Усе всередині горіло від образу, сорому та цього вічного питання: чому? Що зі мною не так?
Не встигла я закрити двері, як задзвонив телефон. Повідомлення від брата: “Привіт. У мами сьогодні день народження. Ти привітала?”
Я сіла на лавку біля підїзду, набрала у відповідь:
“Я була там. Ви мене не помітили.” Заплющила очі. Вдих-видих. Видалила.
Телефон знову завібрував. Мама.
“Ало?” мій голос затремтів.
“У тебе все гаразд?” вона шепотіла, ніби боялась, щоб хтось не почув. “Олесь сказав, ти не відповідаєш…”
“Я була в клубі.”
Пауза.
“В якому клубі?”
“В тому самому, де ви всі зараз.”
Тиша. Потім гомін немов мама прикрила трубку рукою.
“Ти… ти бачила нас?”
“Так.”
Ще пауза. Довга.
“Мамо… чому?” я стиснула телефон так, що пальці забіліли.
“Ти ж сама знаєш…” вона зітхнула. “Як ти пішла з родини… батько не пробачає. А Олесь… ну, він завжди був за Оксану, яка тебе не поважає.”
“А ти?”
Мовчання.
Відповідь була очевидна.
Вдома діти спали. Свекруха, побачивши моє обличчя, нічого не спитала просто налила чаю з медом:
“Пий. Ти вся тремтиш.”
Я взяла чашку і раптом розплакалась, як дитина:
“Вони… були там. Влаштували свято. Без мене. Навмисно. Не хочуть мене бачити.”
Свекруха стиснула мою руку:
“Боляче. Поплач, полегшає. А потім запитай себе чи тобі потрібні такі люди? Чи варто вони твоїх сліз?”
“Важко сказати… Здається, я давно сама, просто тепер це офіційно,” відповіла