“Сину, я хочу додому”: як мене вигнали з рідної оселі за кімнату
Історія, від якої неможливо стримати сльози. Зрада власної доньки та порятунок, який прийшов, коли здавалося, що надії вже немає.
Микола Сергійович стояв на балконі старої київської хрущовки й нервово курив. Руки тремтіли, серце калатало, наче хотіло вискочити з грудей. Хто б міг подумати, що у 73 роки він опиниться нікому непотрібним, наче зайвий клубок. А ще нещодавно в нього був дім, родина, кохана дружина…
— Тату, ну ти знову? — увірвалась у кімнату Оксана, його єдина донька. — Ми ж просто просимо віддати нам твою кімнату. Андрійко з Вітьком вже дорослі, а сплять на розкладці. Це ж незручно!
— Оксанко… — тихо промовив Микола. — А чому я маю доживати свій вік у притулку? Якщо мало місця — знімайте житло або їдьте до свекрухи. Я — не завада у цьому домі…
— Дякую, батьку, ти все сказав, — грюкнула дверима Оксана і пішла, залишивши після себе запах парфумів і гіркоту.
Микола опустився у крісло, погладив старого пса Брода й раптом відчув, як сльози набігають на очі. Він давно не плакав, але зараз — не втримався. П’ять років, як немає Марії… Разом вони прожили сорок років, пліч-о-пліч, і ніколи б не повірив, що їхня донька — їхня Оксана — колись так вчинить…
Вони виховували її з любов’ю, турботою. Усе найкраще — їй. А виросла холодною й розрахунковою.
— Діду, ти що, нас не любиш? — убіг восьмирічний Андрійко. — Мама каже, що ти жадібний! Кімнату свою нам не віддаєш!
— Онуче, хто тобі таке наговорив… — голос Миколи здригнувся.
Він зрозумів: донька налаштувала дітей проти нього. Старий важко зітхнув і вимовив:
— Гаразд. Кімната буде вашою…
Оксана буквально влетіла з сяючими очима.
— Тату, справді? Дякую! Я вже домовилась — ми відвеземо тебе до чудового пансіонату, затишного, з лікарями. Брода тебе не кинемо, чесно!
Минуло всього два дні. І ось він, Микола Сергійович, опинився у дешевому закладі для самотніх стариків на околиці Києва. Запах сироти, облуплені стіни, сум в очах сусідів. Жодного «догляду» й «комфорту», як обіцяла донька. Просто забуте місце для забутих людей.
— Новий? — спитала сусідка по ліжку. — Мене Ганна звати. Тебе теж рідні сюди викинули?
— Так, — кивнув Микола. — Донька. Кімнату звільнити попросила.
— А в мене дітей не було. Квартиру на племінника переписала… а він мене сюди — з речами. Хоча б не на вулицю, і то добре.
Вони розбалакались, згадували минуле, сумували за рідними. З часом Ганна стала єдиним світлом у житті Миколи. Вони гуляли сумним подвір’ям, грілись на сонці, тримаючись за руки, ніби двоє підлітків, яким знову по двадцять.
А донька так і не з’явилась. Навіть не брала слухавки. Микола хотів лише дізнатись — як там Брод? Чи живий?
Одного разу, проходячи територією, він натрапив на колишнього сусіда — Тараса.
— Миколо Сергійовичу?! Ви ж у село поїхали, Оксана казала! І Брода, мабуть, забрали?
— Як то?.. — голос Миколи затремтів. — Що з псом?
— Вона його на вулицю викинула. Я підібрав і віддав добрим людям. Пес — золото. А вона… квартиру, кажуть, здає. Сама з чоловіком у свекрухи живе. Що з нею, Миколо Сергійовичу? Як вона могла…
Микола сховав обличчя в долоні й, немов зламаний, прошепотів:
— Сину… Я хочу додому…
— Ви не самі. Я юрист. Допоможу. Головне — скажіть, ви виписувались?
— Ні. Але в неї зв’язки… Могла…
— Тоді збирайтесь. Розберемось!
Перед від’їздом Микола заглянув до кімнати Ганни:
— Ганнусю, не плач. Я повернусь. За тобою теж приїду. Обіцяю.
— Навіщо я тобі, стара… — прошепотіла вона.
— Не кажи дурниць. Ти мені потрібна.
Коли вони з юристом приїхали до квартири, виявили новий замок. Тарас взявся за справу. З’ясувалось: Оксана здала житло орендарям, сподіваючись, що батько зникне назавжди. Але документи, які вона готувала, були недійсні. Через суд вдалось повернути все. Закон на боці Миколи.
— Дякую тобі, сину… Тільки мені страшно. Що ще вона вигадає?
— Продавши квартиру, можна виділити їй частку. Решту — на будиночок у селі. Тихо, спокійно. І більше ніхто вас не чіпатиме.
За кілька місяців Микола Сергійович разом із Бродом поселився у невеликому дерев’яному будиночку з садом. А невдовзі поряд оселилась і Ганна. Вони удвох посадили яблуні, завели курей і зустрічали кожен вечір, тримаючись за руки.
Так, життя буває жорстоким. Але добро завжди знаходить дорогу. Навіть у найтемнішу ніч.
