**Щоденниковий запис**
Досі не можу змирися з тим, що ця розмова з мамою взагалі відбулася. Набрав її номер, щоб просто привітатися, запитати, як справи, а опинився посеред родинної драми, яка перевернула все догори дригом. «Мамо, ти серйозно? — майже кричав у трубку. — Я твій єдиний син, у мене росте син, твій єдиний онук, якого ти навіть не бачила, а ти переписуєш свою квартиру на якусь чужу жінку? І ще вітаєшся, ніби нічого не сталося: “Привіт, сину, давно не дзвонив”?» Мама мовчала на тому кінці, а я відчував, як усередині кипить образа, змішана з нерозумінням. Як вона могла так вчинити?
Мене звуть Богдан, мені тридцять п’ять, і я — єдина дитина своєї мами, Олени Михайлівни. У нас завжди були непрості стосунки. Коли я був малим, вона працювала на двох роботах, щоб нас утримувати, і я вдячний їй за це. Але її суворість та звичка все вирішувати сама часто ставили між нами стіну. Після того як я одружився з Соломією та у нас народився син Ярко, я сподівався, що мама стане ближчою до нашої родини. Але вона так і не приїхала познайомитися з онуком, посилаючись на зайнятість та здоров’я. Я не тиснув, дзвонив раз на місяць, надсилав фото Ярка, але відповіді були короткі: «Добре, сину, радий за вас». А тепер я дізнався, що вона переписала квартиру на якусь сторонню жінку.
Все почалося, коли моя тітка, Марія, мамина сестра, подзвонила мені й розповіла, що Олена Михайлівна оформила дарункову на свою квартиру. Я спочатку подумав, що це помилка — може, тітка щось переплутала? Але вона була впевнена: мама переписала житло на якусь Галину, жінку, яка, за її словами, «допомагає їй по господарству». Я був у шоці. Мама живе у невеличкому містечку, у двокімнатній квартирі, яку вона з батьком купили ще в молодості. Це не просто нерухомість — це частина нашої родини, місце, де я виріс. І тепер це житло належить чужій людині?
Я негайно подзвонив мамі, щоб дізнатися правду. Вона відповіла спокійно, наче нічого особливого не сталося. «Так, Богдане, я подарувала квартиру Галі, — сказала вона. — Вона добра жінка, доглядає за мною, приносить продукти, допомагає з прибиранням. А ти далеко, у тебе своє життя». Я не знав, що відповісти. Так, ми з Соломією живемо в іншому місті, за три години їзди, але я завжди пропонував допомогу! Я дзвонив, запитував, чи потрібно щось, пропонував приїхати чи сплатити доглядальницю, якщо їй важко. Але мама щоразу відмахувалася: «Не треба, я впораюся». А тепер вона каже, що я «далеко», а якась Галина — її опора?
Я запитав, хто ця Галина і чому мама їй так довіряє. Виявилося, це сусідка, яка кілька років тому почала заходити до мами, допомагати з дрібницями. За словами мами, вона «як рідна» — готує, ходить до аптеки, возить її на дачу. Я не проти, щоб мама приймала допомогу, але подарувати квартиру? Це ж не коробка цукерок! Я намагався пояснити, що це несправедливо стосовно мене та Ярка. «Мамо, я твій син, Ярко — твій онук. Ти навіть не знаєш, як він виглядає, а віддаєш усе чужій жінці? Як ти собі це уявляєш?» — питав я. Але мама лише зітхнула й відповіла: «Богдане, ти все одно не приїжджаєш, а Галя поруч. До того ж, це моє рішення».
Я відчував, як у мені росте образа. Так, я не приїжджаю щомісяця — у мене робота, родина, кредит за авто. Але я завжди думав, що ми з мамою — родина, що вона дбає про наше майбутнє. Яркові всього чотири, він росте, і я мріяв, що колись ця квартира стане для нього підмогою — можливо, для навчання чи першого житла. А тепер все це дісталося якійсь Галі, про яку я до цього дня навіть не чув. Я запитав маму, чи не боїться вона, що та жінка просто скористалася її довірою. Але вона різко відповіла: «Я знаю, що роблю. Галя — хороша людина».
Після розмови довго не міг заспокоїтися. Соломія, бачачи мій стан, запропонувала поїхати до мами й поговорити особисто. Ми так і зробили — взяли Ярка й вирушили до її міста. Коли ми приїхали, мама зустріла нас тепло, обняла Ярка, але я бачив, що вона напружена. За чаєм я знову підняв тему квартири. Я не хотів сварки, але мені потрібно було зрозуміти, чому вона так зробила. «Мамо, поясни, — сказав я. — Якщо тобі потрібна допомога, я можу приїжджати часто, знайти когось. Навіщо віддавати квартиру?» Вона подивилася на мене втомлено й відповіла: «Богдане, я не хочу бути тягарем. Галя піклується про мене, а ти зайнятий. Я так вирішила, щоб нікому не заважати».
Ці слова вразили мене глибше, ніж я очікував. Невже вона думає, що була б для нас тягарем? Я намагався пояснити, що ми — її родина, що Ярко мріє про бабусю, що я хочу бути поруч. Але мама лише похитала головою. Тоді я зрозумів, що вона почувається самотньою, іЯ дзвоню їй тепер кожного тимус, щоб вона знала — ми поруч, навіть якщо квартира вже ніколи не буде нашою.
