**Щоденниковий запис**
Досі не можу зрозуміти, як ця розмова з мамою взагалі відбулася. Подзвонив їй просто поспілкуватися, розпитати, як справи, а опинився посеред родинної драми, яка перевернула все догори дригом. «Мамо, ти серйозно? — майже кричав у трубку. — Я твій єдиний син, у мене росте син, твій єдиний онук, якого ти навіть не бачила, а ти переписуєш свою квартиру на якусь чужу жінку? І ще вітаєшся зі мною, ніби нічого не сталося: «Привіт, сину, давно не дзвонив»?» Мама мовчала на тому кінці проводу, а я відчував, як у середині кипить образа, змішана з нерозумінням. Як вона так могла?
Мене звуть Тарас, мені тридцять п’ять, і я — єдиний син своєї мами, Наталії Михайлівни. Наші стосунки завжди були непростими. Коли я був дитиною, вона працювала на двох роботах, щоб нас прогодувати, і я вдячний їй за це. Але її суворість і звичка все вирішувати сама часто ставали стіною між нами. Після того, як я одружився з Соломією і у нас народився син Данило, я сподівався, що мама стане ближчою до нашої родини. Але вона так і не приїхала познайомитися з онуком, посилаючись на забезпечення та здоров’я. Я не тиснув, дзвонив раз на місяць, надсилав фото Данилка, але відповіді були лаконічними: «Добре, сину, радий за вас». І ось тепер я дізнаюся, що вона переписала свою квартиру на якусь сторонню жінку.
Все почалося, коли моя тітка, Ганна, сестра мами, подзвонила і розповіла, що Наталія Михайлівна оформила дарчу на свою двокімнатну хату. Я спершу подумав, що це помилка — може, тітка щось переплутала? Але вона була впевнена: мама переписала житло на якусь Марію, жінку, яка, за її словами, «допомагає їй по господарству». Я був у шоці. Мама живе у невеликому містечку, у старому будинку, який купила ще з батьком. Це не просто стіни — це частина нашої історії, місце, де я виріс. І тепер воно належить чужій людині?
Я одразу зателефонував мамі, щоб почути правду. Вона відповіла спокійно, ніби нічого й не трапилося. «Так, Тарасе, я подарувала хату Марійці, — сказала вона. — Вона добра жінка, доглядає за мною, приносить продукти, допомагає з прибиранням. А ти далеко, у тебе своє життя». Я не знав, що відповісти. Так, ми з Соломією живемо у іншому місті, за три години їзди, але я завжди пропонував допомогу! Дзвонив, питав, чи треба щось, запрошував приїхати або найняти доглядальницю, якщо їй важко. Але мама щоразу відмахувалася: «Не треба, я сама». І ось тепер вона каже, що я «далеко», а якась Марія — її головна опора?
Я спитав, хто ця Марія і чому мама їй так довіряє. Виявилося, це сусідка, яка пару років тому почала заходити до мами, допомагати. За словами мами, вона «як рідна» — готує, ходить до аптеки, відвозить на город. Я не проти допомоги, але подарувати хату? Це ж не пачка цукерок! Я намагався пояснити, що це несправедливо стосовно мене й Данила. «Мамо, я твій син, Данило — твій онук. Ти навіть не знаєш, як він виглядає, а віддаєш усе чужій жінці? Як ти це уявляєш?» — запитував я. Але мама лише зітхнула: «Тарасе, ти не приїжджаєш, а Марійка поряд. Це моє рішення».
Відчував, як обида розгоряється всередині. Так, я не кожен місяць приїжджаю — робота, родина, кредит за авто. Але я завжди думав, що ми з мамою — родина, що вона піклується про наше майбутнє. Данилові лише чотири, він росте, і я мріяв, що колись ця хата стане йому підмогою — може, для навчання чи першого житла. А тепер усе це дісталося якійсь Марійці, про яку я й не чув раніше. Я спитав, чи не боїться вона, що та просто скористалася її довірою. Але мама різко відповіла: «Я знаю, що роблю. Вона добра людина».
Після розмови довго не міг заспокоїтися. Соломія, побачивши мій стан, запропонувала поїхати до мами особисто. Ми зібрали Данила й вирушили. Коли приїхали, мама зустріла нас тепло, обійняла онука, але я помітив, що вона напружена. За чаєм я знову заговорив про хату. Не хотів сварки, але мав зрозуміти: навіщо? «Мамо, поясни, — сказав я. — Якщо тобі потрібна допомога, можу приїжджати частіше, найняти когось. Але навіщо віддавати житло?» Вона подивилася на мене втомлено: «Тарасе, я не хочу бути тягарем. Марійка піклується, а ти зайнятий. Я вирішила так, щоб нікому не заважати».
Ці слова вразили мене глибше, ніж я очікував. Невже вона дійсно думає, що була б для нас тягарем? Намагався пояснити, що ми — її родина, що Данило мріє про бабусю, що я хочу бути поруч. Але мама лише похитала головою. Тоді я зрозумів: вона почувається самотньою, і Марія заповнила цю пустоту. Було боляче, але я почав бачити її очима.
Повернулися додому, і я досі не знаю, як далі бути. Юридично скасувати дарМоже, колись вона зрозуміє, що справжня родина — це не ті, хто поруч зараз, а ті, хто завжди був у її серці.
