Мати, якщо ти не приймеш мого вибору, я піду. Назавжди…
Юрій зайшов у вагон електрички й озирнувся. Вільних місць було повно, лишалося вибирати. Він сів біля вікна. Двері то й відчинялися, впускаючи нових пасажирів.
Навпроти його розташувалося подружжя похилого віку. Жінка зашурхала пакетом, дістала дві пухкі буханки, і вони почали їсти. Повітря наповнилося запахом свіжої випічки. Юрій ввічливо відвернувся до вікна.
— Молодий чоловіче, візьміть, — жінка простягнула йому другу буханку.
— Дякую, не треба, — усміхнувся Юрій.
— Та берите, берите, їхати ж ще зо дві години!
Юрій узяв запропонований хліб і відкусив шматок. Який же смачний він був! У динаміках затріщало, і крізь шум пролунав голос: «…відправлення через… хвилин… Потяг прямує до станції… без зупинок на…»
— Молодий, що він сказав? Які станції проїжджатиме? — схвилювалася жінка.
Юрій знизав плечима — йому було до кінцевої, він не слухав.
— Я ж казала — треба було звичайною електричкою! — почала дорікати вона чоловікові. — Що тепер робитимемо? Треба виходити раніше й чекати наступну…
Вона заспокоїлася, лише коли сусід із ряду поруч запевнив, що їхня зупинка буде. Сварка затихла, Юрій доїв буханку й дивився у вікно на дерева, на сонячні промені, що пробивалися крізь молоді листки, на станції й міста. У вагоні стало душно, під тканиною армійської форми по спині котилися краплі поту.
Він уявляв, як приїде додому, як зрадіє мати, як стане під прохолодні струмені душу… Швидше б вже бути вдома, зняти цю набридлу форму, вдягти джинси, футболку, кеди й забути про ранні підйоми. Здавалося, що він проспить цілу добу на своєму дивані, а вранці знайде на кухонному столі під рушником парочку рум’яних сирників, які залишила мати…
«Як там Наталка? Хоча, лиш рік минув, навряд чи вона сильно змінилася…» Перед очима виник образ тендітної дівчини з каштановим волоссям і зеленими очима. Вона була на рік молодшою, жила в сусідньому будинку й того року лише закінчувала школу. Раніше він не звертав на неї уваги — звичайна дівчинка, нічого особливого.
Того вечора, напередодні його від’їзду, вони всі зібралися у дворі на дитячому майданчику. Микола лаяв Юрія за дурний вчинок — кинути університет і піти в армію. Тарас підтримав Юрія, сказав, що, якби не мати, може, і сам би пішов. Дівчата жалкували, що компанія розпадається, але більше дивилися у телефони й посміхалися.
А Наталка, яку всі вважали ще дитиною, раптом серйозно сказала, що чекатиме його. Усі замовкли, а дівчина збентежилась і почервоніла.
— Юрку, мабуть, у тебе наречена з’явилася, — зареготався Тарас.
— Та відчепіться! — Наталка образилась і втекла.
— Чого регочеш? Нехай чекає. Повернусь — одружусь, — напівжартома, напівсерйозно сказав Юрій і штовхнув Тараса в плече, мало не зваливши того з лави.
Справдії причини свого вчинку він не розповів нікому, навіть Тарасові чи Миколі. Вступив до університету, як хотів батько. Навчався до весни, а потім батько раптом пішов із сім’ї. Виявилося, у нього була інша жінка, яка чекала від нього дитину. Світ за мить розсипався, як і батьковий авторитет. Юрій кинув навчання й пішов до військкомату. Це був його протест.
Мати, звичайно, плакала. Але він пообіцяв, що через рік повернеться й вирішить, як жити далі — може, продовжить навчання, але вже на заочному.
Рік служби минув, Юрій повертався додому. Думки про помсту батькові зникли. Він сумував за матір’ю, за домом, двором, друзями. Усе зробив правильно — попереду все життя.
На наступній зупинці подружжя вийшло, а їхні місця зайняли хлопець і дівчина. Вони їхали мовчки, тримаючись за руки. І Юрій знову подумав про Наталку. Весь рік він згадував її слова й свою відповідь. І тепер це вже не здавалось жартом.
Електричка зупинилася, Юрій вийшов і пружинистою ходою рушив до підземного переходу. У дитинстві він любив слухати, як кроки відлунювали від стін, ніби йшли сотні людей. Навіть озирався, щоб перевірити. А батько сміявся й казав, що це лише ехо.
Вийшовши на привокзальну площу, Юрій пішки рушив додому. Хотілося вдихнути рідне повітря, розім’яти ноги. Біля будинку зустрів сусідку.
— О, Юрко повернувся? Ось мати зрадіє!
Він не став чекати ліфт, піднявся східцями, перестрибуючи через три сходинки. Натиснув дзвінок і прислухався. Раптом згадав — а раптом мати пішла кудись? Він же не попередив, коли саме приїде.
Але вмить замок клацнув, двері відчинилися, і мати радісно схвилювала. Вона то обіймала його, то відсторонювалася, щоб переконатися, що це він, жи…І тільки тепер, тримаючи в руках дитину, він зрозумів, що справжнє щастя — не в тому, що ми отримуємо, а в тому, що ми даємо.
