“Мамо, якщо ти не приймеш мого вибору, я піду. Назавжди…”
Ярко підійшов до вагону приміської електрички та озирнувся. Вільних місць – хоч засівай. Він сів біля вікна, коли двери зі скрипом відчинялися, впускаючи нових пасажирів.
Навпроти облаштувалась пара літніх подружжя. Жінка зашурхала пакетом, дістала дві пухкі булочки, і вони почали їсти. В повітрі повис запах свіжої випічки. Ярко тактовно відвернувся до вікна.
— Молодий, візьміть, — простягнула йому булочку жінка.
— Дякую, не треба, — посміхнувся він.
— Та бери-бери, ще майже дві години їхати!
Ярко взяв булочку та відкусив шматок. Така смачна! У динаміках затріщало, пролунав голос: «Відправлення… станція… повторюю…»
— Молодий, що він сказав? Які станції пропускатиме? — затривожилась жінка.
— Не знаю, мені до кінцевої.
— Говорила ж тобі, треба було звичайною їхати, з усіма зупинками! Знову мене не послухав! — докоряла вона чоловікові. — Тепер раніше виходити та чекати наступну…
Заспокоїлася вона лише тоді, коли сусід із ряду поруч запевнив, що їхня станція буде. Сварка стихла. Ярко доїв булочку і дивився у вікно на дерева, станції, сонце, що пробивалося крізь молоду листву. У вагоні було душно, а під тісною армійською формою стікав піт.
Уявив, як приїде додому, як зрадіє мама, як стане під прохолодний душ… Швидше б до дому, зняти цю форму, вдягти джинси, футболку, кеди і забути про підйоми та побудки. Навіть уявив, як проспить цілу добу на дивані, а вранці знайде під рушником на столі пахучі сирники, які лишила мама…
«Цікаво, як там Настуся? Рік минув, але ж вона, мабуть, не дуже змінилася…» Уявив її — тендітну, з русявим волоссям і зеленими очима. На рік молодша, з сусіднього будинку. Раніше він не звертав на неї уваги, просто дівчинка як дівчинка.
Напередодні його від’їзду всі вони сиділи на дитячому майданчику. Тарас лаяв його за дурну спонтанність — кинути універ і піти в армію. Андрій підтримав Ярка, сказавши, що якби не мати, і сам би пішов. Дівчата сумували, що компанія розпадається, але більше сміялися в телефони.
А Настя, яку всі вважали «дитиною», раптом серйозно сказала, що чекатиме його. Усі замовкли, а вона почервоніла і збентежилась.
— Ярку, мабуть, у тебе наречена з’явилася! — зареготав Андрій.
— Та пішліть ви! — Настя сховала обличчя в долоні й побігла.
— Смієшся? Ну нехай чекає. Повернусь — одружуся, — полусерйозно відповів Ярко, штовхнувши Андрія так, що той ледь не впав із лавки.
Справжню причину свого вчинку він нікому не розповів. Вступив до університету, як хотів батько. А навесні той раптом пішов з родини — виявилося, що він давно мав іншу жінку, яка чекала від нього дитину. Світ розвалився. Ярко кинув навчання і пішов до військкомату — це був його протест.
Мама плакала, але він обіцяв, що через рік повернеться і вирішить, що робити далі. Можливо, відновиться, але на заочному.
Тепер рік служби позаду. Він їхав додому. Думки про помсту батькові зникли. Соскучився за домом, за двором, за друзями. Він все правильно зробив.
На наступній станції подружжя вийшло, а їхнє місце зайняли хлопець із дівчиною. Вони мовчки трималися за руки, і Ярко знову подумав про Настю. Весь рік він пам’ятав її слова та свою відповідь. І це вже не здавалось жартом.
Електричка зупинилася. Ярко вийшов і пружинистим кроком пішов до підземного переходу. З дитинства любив слухати, як лунають кроки, немов по переходу йдуть сотні людей. Він навіть озирався, щоб перевірити. А батько сміявся і казав, що це лише луна.
Вийшов на привокзальну площу й пішки попрямував додому. Хотілося вдихнути рідне повітря, розім’яти ноги. На подвір’ї зустрів сусідку.
— О, Ярко повернувся? Оце мати зрадіє!
