— Мам, не виходь за нього, — ледве чутно почала Оля після вечері.
— А де ви житимете? — запитала мати, трохи помовчавши.
— У нього своя квартира. Тітонька подарувала, коли вступив до університету.
— Не поспішаєте? Ще цілий рік до диплому. А якщо завагітнієш? — Мама вимкнула воду, витерла руки рушником і повернулася до Олі.
— Я розумію, ти виховувала мене сама, боїшся, що я повторю твою помилку, що залишишся зовсім одна… — Оля не могла зрозуміти, чи мати проти, чи ні.
— Ти досить доросла, щоб відповідати за свої вчинки. За мене не бійся. У мене є чоловік.
— Я здогадувалася. Чому ніколи не розповідала про нього, не познайомила нас? — з цікавістю спитала Оля.
— Не знаю. — Мама опустила очі. — Боялася, мабуть. Він молодший за мене. — Вона підняла на доньку погляд.
— Ну й що? Зараз так модно. Значить, ти не проти? — Оля підскочила й обняла маму.
Спершу вона щодня дзвонила матері, часто заходила ввечері. У Олі лишився ключ, але тепер вона дзвонила у двері. Одного разу їй відчинив симпатичний молодий чоловік. Облягаюча футболка підкреслювала рельєфні м’язи.
— Донька прийшла, — усміхнувся він.
— Донька, та не ваша, — похмуро відповіла Оля й увійшла.
Мати готувала вечерю. Вона змінилася: раніше носила зручні халати, а тепер стояла біля плити в спортивних штанях і яскравій футболці.
— Дмитре, нам потрібно поговорити, — сказала мати, коли чоловік зайшов на кухню.
— Зрозумів. Побалакайте, дівчатка, — він знову посміхнувся.
— Мам, він же молодший за тебе на п’ятнадцять років. Ти виглядаєш чудово, але різниця все одно помітна, — тихо сказала Оля.
— Ну й що? Сама ж казала — це модно, — усміхнулася мати.
Оля не впізнавала її. Завжди стримана, вона тепер постійно посміхалася. А ці підліткові сукні…
— Зрозуміло. Тому й не знайомила з ним? А що далі? Тільки не кажи, що збираєшся за нього заміж, — збентежено промовила Оля.
— А якщо так? Ти проти?
Оля відкрила рота, але мати перебила:
— Ми ще не говорили про це. Я ніколи такого не відчувала. Наче крила виросли! Я така щаслива!.. А у тебе як? Не сваришся з Богданом?
— Не сваримося. Мам, я піду, а то він, мабуть, вже занепокоївся.
Оля йшла додому розгублена. Вона почувалася зайвою в материній квартирі.
— Що трапилося? — спитав Богдан, коли вона повернулася.
— Уяви, мама закохалася, — сказала Оля, роздягаючись.
— Ну й що? Вона ще молода. Чи він занадто старий? Невдаха? Колишній зек? Тоді не розумію, що тобі не подобається, — знизнув плечима Богдан.
Оля дивилася на нього, як на зрадника.
— Дмитро майже твій ровесник. І виглядає, як кіноактор. З нею все зрозуміло — молодий, гарний. А він? Він просто нею користується. Не вірю, що він її любить.
— Кохання зло… А може, ти йому подобаєшся? Дивись, я ревнивий. Викликаю на дуель, — пожартував Богдан.
Оля скривилася.
— Завжди у тебе дурні жарти. Я не заздрю. Просто не розумію, що йому потрібно від дорослої жінки. Навколо повно дівчат, бери будь-яку.
— Може, він справді закоханий? Або хоче квартиру віджати, — продовжував жартувати Богдан.
— У нас нема грошей. З золота — тільки тоненький ланцюжок і сережки. Квартира? Та він ще не запрошував її заміж. Як він її отримає? Хіба що вб’є. Але тоді й мене доведеться вбити — я теж прописана.
— Годі, Олю, я так, до речі. Думаю, до весілля не дійде. Твоя мати розумна жінка.
— У тім-то й річ, що нічого вона не розуміє. Ти б побачив її глупу посмішку. А одяг? Як у підлітка. Він робить із неї дівчинку, а вона ж не така!
— Вона для тебе мати, тому ти не бачиш у ній жінки. Не випереджай подій. Хай мама побуде щасливою.
— Але він кине її! І вона страждатиме…
— Тобі сподобалося б, якби мати заборонила нам бути разом? Вона тебе відпустила — і ти її не заважай. Подивимося.
— Почекаємо, поки він розіб’є її серце? Легко говорити — це ж не твоя мати!
— Але в мене немає матері. Якби була, не ліз би у її життя, — різко відповів Богдан.
— Вибач… — Оля зрозуміла, що перегнула.
Може, він правий? Не варто передчасно накручувати себе. А раптом це справді кохання?
Вони більше не обговорювали це, але тривога не йшла. Через кілька днів Оля вирішила знову відвідати матір і розпитати про Дмитра. Вона знайшла його сторінку в соцмережі: купа дівчат серед друзів, фото з тренувань, вечірок — нічого більше.
Двері відчинила мати. Олі здалося, що та не радіє.
— Ти не рада мені? — спитала донька.
— Та ні, що ти. Заходь. Просто думала, що це Дмитро. — Мама куталася в довгу кардиган, нібиВони забули про Дмитра, а у маминого серця з’явився новий шанс на щастя — ім’я йому було дядько Віталій.
