«Більше не дзвони мені, мамо, я зайнята!» — випалила я в слухавку. І мама більше не подзвонила…
Мене звати Оксана Шевченко, і живу я в Кам’янці-Бузькій, де стара фортеця стоїть над річкою, як німе нагадування про минуле. Того дня я ніколи не забуду. «Не дзвони мені, мамо!» — гаркнула я в телефон і рвонула його від вуха. Тоді мені здавалося, що я маю право. Робота давила, терміни горіли, нерви були напругі, як струна. Мамині дзвінки — її вічні «Ти поїла? Як справи? Не втомилася?» — дратували мене до сліз. Я вже не могла дихати від її турботи, мені бракувало повітря, щоб просто жити. У ту мить я хотіла лише тиші.
І мама замовкла. Не подзвонила ні того дня, ні наступного, ні через тиждень. Спочатку я навіть не помітила — занурилася у свій хаос. Мене тішила ця порожнеча: ніхто не ліз з дурними питаннями, не нагадував, що я сама собі не господиня. Я була вільна — так мені здавалося. Минуло два тижні. Одного вечора, сидячи з келихом холодної кави, я раптом зловила себе на думці: чому її голос більше не звучить у моїй голові? «Образилася? Гордість взяла верх?» — подумала я, глянувши на телефон. Ні пропущених дзвінків, ні повідомлень. Пусто.
Я зітхнула й вирішила подзвонити сама. Гудки лунали один за одним, але ніхто не брав. «Ну звичайно, раз я її відштовхнула, тепер вона мовчить», — буркнула я, злісна на її впертість. Наступного дня спробувала знову — знову тиша. У грудях заворушився холодний бризок жаху. А раптом щось трапилося? Перед очима спалахнули її слова, сказані колись тихо, з теплотою: «Я завжди поруч, якщо захочеш поговорити». А якщо вона вже не може бути поруч? Серце стиснулося.
Я кинула все — роботу, справи, плани — і помчала до неї в село під Кам’янкою, де вона жила останні роки. Відчиняючи двері її хати своїм ключем, я відчувала, як кров гупає у скронях. Всередині було тихо — мертва, важка тиша. Я кликнула: «Мамо?» — голос здригнувся, але відповіді не було. Вона лежала на ліжку, стиснувши телефон у здерев’янілих пальцях. Очі заплющені, обличчя спокійне, ніби просто заснула. Але я знала — її більше немає.
На тумбочці стояла чашка чаю — холодна, неторкана, наче символ її самотності. Поряд лежав старий альбом. Я відкрила його тремтячими пальцями — на першій сторінці моя дитяча фотка: я, маленька, сижу у неї на колінах, а вона сміється, обіймаючи мене. Сльози застили в горлі. «Коли це сталося? Чи дзвонила вона мені востаннє? Чи хотіла попрощатися?» Я схопила її телефон — руки тряслися. Останній набраний номер — мій. Дата — той самий день, коли я крикнула, щоб вона пішла з мого життя. Вона послухалася. Більше не дзвонила.
Тепер дзвоню я. Кожного дня, кожної ночі. Набираю її номер, слухаю безкінечні гудки, мріючи про диво, якого не буде. Тиша в трубці болить гірше за ніж. Я уявляю, як вона лежала сама, стискаючи телефон, як чекала мого голосу, а я її відштовхнула — жорстоко, безжально. Робота, стреси, справи — усе, що здавалося важливим, розсипалося, лишивши мене з пусткою, якої нічим не заповнити. Вона хотіла лише піклуватися, а я бачила в цьому тягар. Тепер я знаю: її дзвінки були ниточкою, що тримала нас разом, а я сама її перервала.
Я ходжу по її хаті, торкаюсь її речей — старого пледу, потертої чашки, альбому з фото, де ми щасливі. Кожна дрібниця кричить про те, що я втратила. Мама пішла, не попрощавшись, бо я не дала їй шансу. Мої останні слова — «Не дзвони мені!» — стали її вироком і моїм прокляттям. Я кричу у порожнечу, кличу її, але чую лише відлуння провини. Вона більше не подзвонить, а я не перестану дзвонити їй — сподіваючись, що там, за межею, вона пробачить. Але тиша — моя вічна відповідь, і з нею я живу тепер, несучи цей біль, як тяжкий хрест.
