«Мамо, не дзвони мені щодня» — ці слова розбили мені сердце.
— Мам, ну що в мене може бути нового за один день? Навіщо взагалі дзвонити кожен день? — спокійно й холодно кинув у трубку мій син. Мій рідний, єдиний син.
Ці слова встряли в пам’ять, ніж куля. Я йшла тоді сквером із подругою — Ганною Іванівною. Ми часто гуляємо разом, ділимось радощами, образами, болячками. Звичайні розмови двох літніх жінок. Тоді їй подзвонили, вона відійшла, поговорила хвилин десять і повернулася сяюча.
— Невістка дзвонила, уявляєш? У онука перший зуб проклюнувся! Поки годувала — побачила. Старший онук пізніше зубки показав, а цей раніше, уявляєш? Ми так хвилювалися! Ось зайду після прогулянки до крамниці, куплю торт і піду до них — будемо святкувати. Вона сама запросила.
— І ви про це так довго говорили? — із заздрістю спитала я.
— Та не тільки про зуб. Про життя, про родичів, про всяку дрібничку. Ми з нею майже щодень балакаємо. І з моїм сином теж спілкуємось — він завжди знаходить хвилинку. А з невісткою взагалі про все на світі говоримо, буває, почнемо з одного, а закінчимо іншим. Навіть не пам’ятаю потім, з чого почали. У нас — як у рідних.
А в мене не так. У мене зовсім не так…
Мій син живе з родиною в тій самій квартирі, яку я йому залишила, переїхавши до села до покійного чоловіка. Працює він, дружина у декреті з малюком. Жодних конфліктів між нами не було — усе було спокійно, ввічливо. Але й близькості не було. А коли я намагаюсь її створити — натикаюсь на холодну стіну.
— Мам, усе як завжди. Працював, їв, спав. Дружина вдома, усе гаразд. Навіщо щодня дзвонити? — от і вся розмова.
Я не дзвоню їм зранку до ночі. Не лізу. Просто хочеться дізнатись, як справи. Як росте онука. Як здоров’я. Але якщо дзвоню — син скидає: «Зайнятий». Або відповідає сухо, роздратовано. А якщо додзвонюсь до невістки — максимум «так», «ні» і «усе добре». Ні душі, ні тепла.
Іду з подругою — вона по дорозі зайде до крамниці, купить торт, піде до своєї невістки в гості. У них свято. А в мене — тиша. Я навіть не знала, коли в моєї онучки перший зуб виліз. Дізналась потім, від сторонніх. Мені не сказали. Мене не запросили. Мої натяки на візит — ігноруються. Наче не чують. Не розуміють. Або вдають, що не розуміють.
Одного разу я наважилась. Зібрала волю в кулак, спекла яблуневий пиріг, наділа найкращу сукню й пішла без попередження. Невістка відчинила двері з виразом повного збентеження. Ми з’їли той пиріг, так… але атмосфера була напружена. Холодна. Наче я прийшла не додому, а в гості до малознайомих людей. Потім син підійшов до мене й тихо, майже вибачаючись, сказав:
— Мамо, будь ласка, наступного разу попереди, перш ніж приходити.
Попереджати? До своєї колишньої квартири? До сина? До онуки? До родини, заради якої я себе всю ламала? Відмовляла собі у всьому, щоб йому було краще. А тепер — чужа. Непотрібна.
Два місяці я потім дзвонила, щоб домовитись про зустріч із онукою. Завжди були причини — «хворіємо», «незручно», «не вчасно». А потім виявилось, що батьки невістки живуть за кордоном і навіть по виклику з онукою не спілкуються. Але їхня дочка, моя невістка, не поспішає до них. Не сумує. Я розумію — вона така сама холодна. А син? Мій син став як вона. Відстороненим.
— Мам, ти постійно скаржишся. Тобі все не так. Ти псуєш мені настрій своїми розмовами. У тебе ж є подруги — от з ними й балакай. Я після твоїх дзвінків просто не можу зібратися. І взагалі — про що щодня говорити? — сказав він якось прямо. Без сорому. Без співчуття.
І от тепер я сиджу сама у своїй тихій хаті. Без дзвінків, без гостей, без торта й без онуки. Я знаю, що якщо колись зі мною щось станеться, він навіть не дізнається. Хіба що хтось із моїх знайомих не подумає йому подзвонити. Моя подруга живе життями своїх дітей і онуків, а я — у спогадах про те, як колись у мене був син, який називав мене мамою з любов’ю… а тепер просто просить не дзвонити.
Ось і живу. Мовчки. І з болем…
