Того ранку я прокинулась від відчуття, як зі мни повільно зсувається ковдра. Очі ще не розплющила, але вже зрозуміла — залишилася зовсім без покривала. Легкий холодок пробіг по шкірі, і в ту ж мить почула знайомий хихикіт. Примруживши око, побачила, як моя свекруха, Марія Степанівна, з іскринкою в очах швиденько вислизнула з нашої спальні. «Мамо, що ви робите?!» — скрикнула я, але вона вже зникла за дверима, залишивши по собі лише луну сміху. Чоловік мій, Дмитро, сонно буркнув щось незрозуміле й натягнув ковдру на себе, навіть не усвідомлюючи, що сталося. А я лежала, дивилася в стелю та намагалася збагнути, як реагувати на чергову «жартівливу» витівку свекрухи.
Ми з Дмитром одружені всього рік, і досі мешкаємо в будинку його батьків. Це тимчасово, поки не зберемо на власну оселю, але, чесно кажучи, вже починаю сумніватися, чи витримаю таке сусідство. Марія Степанівна — жінка добра, енергійна і, як сама каже, «з почуттям гумору». Але її гумор іноді ставить мене в ніякове становище. Сьогоднішній випадок із ковдрою — лише один із багатьох, що змушують мене червоніти й почуватися не в своїй тарілці.
Все почалося ще до весілля. Коли Дмитро привів мене знайомитися з батьками, Марія Степанівна одразу обняла мене, назвала «дочкою» й заявила, що тепер я частина їхньої родини. Я зворушилася її теплотою, але незабаром помітила, що вона не дуже зважає на особисті кордони. Могла зайти до нас у кімнату без стуку, аби «просто побалакати», або почати перекладати мої речі, бо «так зручніше». Одного разу я застала її за перебиранням мого шафи, коментуючи, які сукні мені личать, а які — ні. Я намагалася сприймати це з розумінням — адже вона старша, у неї свої звички, та й будинок їїн. Але історія із ковдрою стала останньою краплею.
Я встала з ліжка, накинула халат і пішла до кухні, де Марія Степанівна вже готувала сніданок. Вона співала якусь пісеньку й виглядала цілком задоволеною. «Доброго ранку, Олесенько! — промовила вона, побачивши мене. — Ну що, прокинулася нарешті? А то я дивлюся, ви з Дмитром усе дрімаєте!» Вона знову захихикала, і я зрозуміла, що вона натякає на свій ранковий «жарт». Я примусила себе посміхнутися й відповіла: «Доброго, Маріє Степанівно. Тільки, знаєте, я б краще прокидалася без таких сюрпризів». Вона махнула рукою: «Та годі тобі, це ж жарт! Треба ж якось вас, молодих, розворушити!»
Я сіла за стіл, намагаючись заспокоїтися. Глибоко в душі розуміла, що свекруха не хотіла мене образити. Для неї такі витівки — спосіб показати любов і близькість. Але мені було не по собі. Я виросла в родині, де особистий простір шанували. Моя мати, Ганна Миколаївна, завжди стукала, перш ніж увійти до мене, і вчила поважати чужий простір. А тут я почуваюся так, ніби моя спальня — прохідна. І найгірше, що Дмитро, здається, взагалі не вбачає в цьому проблеми. Коли я розповіла йому про інцидент, він лише засміявся й сказав: «Матері просто нудно, не засмучуйся». Але мені не до сміху. Я хочу, щоб наш дім — навіть тимчасовий — був місцем, де я відчуваю себе затишно.
Я вирішила поговорити з Марією Степанівною відверто. Після сніданку, коли Дмитро пішов на роботу, запропонувала їй випити кави. Вона із задоволенням погодилася, і ми сіли у вітальні. Почала здалеку — подякувала за турботу й гостинність. Потім, набравшись сміливості, промовила: «Маріє Степанівно, я дуже ціную, що ви так тепло мене прийняли. Але мені буває ніяково, коли ви заходите до нас без стукання чи робите такі речі, як сьогодні з ковдрою. Для мене це трохи несподівано». Говорила м’яко, аби не образити, але всередині тремтіла.
На моє здивування, свекруха не образилася. Подивилася на мене з легким зачудованням, а потім зітхнула: «Олесю, я й гадки не мала, що тебе це так бентежить. У нас у родині завжди так було — усі на короткій нозі. Але якщо тобі не подобається, постараюся бути обережнішою». Вона посміхнулася, і мені стало легше. Можливо, вона й справді не мала злого наміру? Трохи ще побалакали, і я розказала їй історії зі свого дитинства — щоб краще зрозуміла, чому для мене це важливо.
Тепер сподіваюся, що такі ситуації траплятимуться рідше. Розумію, що Марія Степанівна не зміниться цілком — надто звикла до свого стилю. Але вірю, що знайдемо спільну мову. Ще вирішила поговорити з Дмитром — аби підтримував мене в таких моментах. Адже ми — родина, і маємо дбати про комфорт усіх. Можливо, з часом таки переїдемо у власну хату, і тоді такі «ранкові сюрпризи» залишаться у минулому. А поки вчуся терпінню й намагаюся бачити смішне навіть у незручних ситуаціях. Хоча, зізнаюся, сміятисяЩе доведеться потерпіти, аби не зрадити власним звичкам й водночас не засмутити Марію Степанівну.
