Мамо, тато, привіт! Ви кликали, що трапилось? Мариска з чоловіком Толя просто зірвалися до батьківської кухні. Насправді все це почалося ще давно: мама тяжко хвора, друге стадія важкого захворювання
Мама пройшла курс хіміотерапії, потім променеву терапію. Ремісія нарешті настала, волосся трохи відросло, проте, схоже, лікування ще не завершилось стан ставало гіршим.
Марисонько, Толя, заходьте, мамка, бліда й крихка, мов калина в снігу, кивнула.
Діти, сідайте. У нас до вас досить незвичне прохання, послухайте маму, тато Борис, трохи розгублений, простягнув руки.
Мариска і Толя осідали на диван, очі палали від нетерплячості. Ірина зітхнула, оглянула Бориса, шукаючи підтримки.
Марисонько, Толя, не дивуйтеся, у мене до вас справді дивне прохання. Ми вас дуже просимо.
Усиновіть для нас хлопчика, будь ласка! Нам не підходить ще одна дитина, а й інші причини.
Настала хвилинна тиша. Першою озвучила себе дочка:
Мамо, я думаю, ти будеш здивована, ми давно щось планували, та боялися сказати. Ми з Толіком дуже хочемо сина, а вже маємо дві онучки ваші з татом Марисочку і Оленку.
Третя дитина ще не гарантує, що це буде хлопчик, а ще й здоровя вже не те
Машка вже в кесаревому розрізі. Лікарі не радять більше народжувати. Тому ми думали: можливо, варто взяти з дитячого будинку хлопчика, принести його в нашу сімю, маленького, милий синочок. І ось ти, мамо, кажеш те саме. Звідки у тебе такі думки?
Марисонько, навіть не знаю, з чого почати, Ірина, трохи нервово провела рукою по відрослому волоскові, справа в тому, що стан погіршився.
Тоді зайшла подруга тітка Надя, колишня колега, памятаєш? У неї колись над оком була велика родимка, майже закривала око. Лікарі казали, що її треба видаляти, бо може переродитися. Тепер Надя приїхала без родимки, виглядає чудово.
Вона привезла мене до бабусі Зіни в село; бабуся допомагає багатьом, їзди з інших міст часто. Я задумалась, що втрачаю, і поїхали.
Мариска і Толя слухали мамину розповідь, затамувавши подих, хоча й не зовсім розуміли, куди це веде.
Отже, діти, продовжила Ірина, бабуся Зіна одразу задала мені дивне питання: «А чи є у мене син?»
Враховуючи, що у мене одна донечка Марисонька і дві улюблені онучки, Маша і Оленка, бабуся настирливо перепитала: «А що з донькою?»
Я була здивована, бо лише ми з Борисом знали, що у мене був викидень на пізньому терміні. Синок, первісток, мав бути твоїм, Марисонько.
Але він не вижив, Ірина нервово стискала краєчок футболки.
І що далі? Мариска великими очима дивилась на маму.
Далі те, що бабуся Зіна сказала: усинови хлопчика. Повернулася і пішла. А у мене сльози полилися, ніби я в чомусь винна, що не змогла зберегти первістка.
Тепер я маю дати тепло і любов іншому хлопчику, відновити порушений баланс.
І знаєте, я прислухалася до себе я справді цього хочу. У нас з татом є можливість подарувати малюкові і тепло, і любов, і все, що йому треба!
І не заради того, щоб «одужати». У мене просто зявилося усвідомлене бажання врятувати від сирітства хоча б одне маленьке життя. Ви розумієте?
Мамочко, я тебе зрозуміла і повністю підтримую, Мариска, зі сльозами, кинулася до мами, давай так і зробимо!
Мариска і Толя заздалегідь погодилися з керівництвом дитячого будинку про усиновлення хлопчика. Їх запросили подивитися на дітей.
Ірина з Борисом, звісно, теж поїхали. У дитячій ігровій кімнаті на кольоровому килимі грали діти трирічного віку і старші.
Мамо, подивись, який хлопчик русявий, схожий на тебе, як він старанно пірамідку збирає. Навіть язичок вийшов, Мариска тихо вказала на одного малюка, що сидів на підлозі.
Ірину також зацікавив той хлопець. Раптом з кутка кімнати долетіли нерозбірливі крики.
Ірина обернулася у кутку стояв старший хлопчик з сумними очима, що щось бормотав.
Ти нам говориш? Скажи гучніше, я не зрозуміла, попросила Ірина.
Хлопчик підбіг до неї і повторив: Тітонько, будь ласка, візьміть мене, я вам обіцяю, ви не пошкодуєте. Візьміть мене
Мариска і Толя швидко оформили всі папери і усиновили Микиту. Маша і Оленка були в захваті, що у них зявився братик.
Микита швидко звик, почав називати Мариску «мама» і Толю «тато». Він часто бував у гостях у бабусі Іри та діду Борі, бо вони жили недалеко, а школа була в кроковій доступності.
Ірину він називав «мама Іра», хоч це звучало дивно. Вона, затамувавши подих, дивилась на нього, і здавалося, що це саме він її син, який колись
Через вимоги лікарів Ірина розпочала новий курс лікування, та стан лише погіршувався.
Микита дивився їй в очі, гладив її коротке волосся.
Мамо Іра, чому ти хвора? Я хочу, щоб ти одужала!
Не знаю, Микитушко, так буває, відповіла вона, але я постараюся, обіцяю.
Борис поговорив з лікарем, який настоював на операції.
Які шанси? спитав Борис.
Лікар не обійшовся без жартів: Пятдесят на пятдесят, а ще додамо трохи удачі.
Борис і Ірина погодилися.
У день операції всі були на нервових гачках. Мариска безкінечно телефонувала татові. Тато домовився, що лікар повідомить, як тільки буде ясно. Борис був як на голках.
Він спершу не зрозумів, де Микита. Згодом знайшов хлопчика в їхній спальні, біля крісла, де стояв халат Ірини.
Микита не почув, як Борис зайшов, сидів на підлозі, обійняв халатик і плакав, тихо повторюючи:
Мамо Іра, не йди, я не хочу втратити тебе знову, будь ласка! Я хочу, щоб ти була зі мною завжди, мамо Іра!
Дзвінок телефону змусив і Бориса, і Микиту притруснутись.
Дзвонив лікар голос був втомлений і безрадісний, а в серці Бориса скрипіла нотка тривоги.
Чи все? спитав він.
Це Михайло Іванович, операція була складна, але пройшла успішно, ваша дружина витримала, повідомив лікар. Вона була на волосині, я такого ще не бачив, наче хтось з неба підтримував її в найскладніші миті.
Вітаю, вона ще живе, у неї ще є за що боротись, сказав Борис, обійнявши Микиту.
Ти зрозумів, все добре, маму Іру живу, живу! Яке щастя, що ти з нами, малюк.
Вибач, я чув, як ти молився за маму Іру, дякую тобі, мій дорогий синку! підсумував Ірина, посміхаючись.
