Мамо, тато, привіт, ви просили, щоб ми зайшли, що сталося? Орися Ковальчук і її чоловік Тарас Соколов увірвалися в батьківську квартиру.
Взагаліто це сталося давно. Мати, Олена Іванівна, боролася з важким захворюванням друга стадія раку.
Вона пройшла курс хіміотерапії, потім променеву терапію. У неї була ремісія, волосся трохи відросло, проте здоровя ще не було стабільне.
Орисько, Тарасе, добрий вечір, заходьте, мамина бліда, худенька постать виглядала, як дитина.
Сідаймо, діти, батько, Андрій Петрович, був трохи збентежений.
Орися та Тарас сіли на диван, уважно дивлячись на маму. Ірина, їхня сестра, зітхнула, оглянувшись на чоловіка Бориса, ніби шукаючи підтримки.
Орисько, Тарасе, не здивуйтеся, у мене до вас незвичне прохання, сказав Андрій. Ми просимо вас усиновити нашого сина. Через вік і інші причини нам це важко.
Настала хвилинна тиша.
Мамо, я думаю, ви будете здивовані, сказала Орися. Ми з Тарасом давно мріяли про дитину, а у нас вже є дві донечкионучки, ваші з татом.
Проте здоровя вже не те, продовжувала вона. У мене кесарська операція, лікарі радять не народжувати більше. Тому ми задумалися про усиновлення хлопчика з дитячого будинку.
А ти, мамо, чому саме такі думки? запитала вона, проводячи рукою по відрослому волоссю.
Тоді до кімнати зайшла тітка Надія, колишня колега по роботі. У неї колись була велика родимка над оком, яку радили видалити. Тепер вона виглядає чудово, родимка зникла.
Вона розповіла, як їхня бабуся Зіна, що живе в селі, допомагала багатьом людям, і вони разом поїхали до неї.
Бабуся задала дивне питання: чи є у мене син? Орися згадала, що колись у неї був викидень на пізньому терміні мав би народитися хлопчик, який не вижив.
І тоді бабуся порадила усиновити хлопчика, сказала Ірина, сльози текли по її щоках.
Орися зрозуміла, що справді хоче дати тепло і любов дитині, яка залишилася без батьків.
Мамочко, я тебе підтримую, прошепотіла Орися, обіймаючи маму.
Вони вже заздалегідь узгодили з керівництвом дитячого будинку усиновлення. У ігровій кімнаті грали діти різного віку.
Дивись, який хлопчик русявий, схожий на маму, тихо вказала Орися на одного малюка.
Раптом хлопчик, старший за інших, підкрався до Ірини і прошепотів:
Тітонько, візьміть мене, я обіцяю, ви не пошкодуєте.
Документи оформлено, і вони усиновили Микиту Кравченка. Маша і Таня, їхні донечки, раділи новому братику.
Микита швидко прив’язався до Орися і Тараса, називав їх мамою і татом. Він часто бував у гостях у бабусі Ірини та діду Бориса, бо їх будинки були недалеко один від одного.
Він називав Ірину «мама Іра», і вона, спостерігаючи за ним, відчувала, ніби це її загублений синочок.
Лікарі наказали Ірині пройти новий курс лікування, проте стан погіршувався. Микита, тримаючи її за руку, просив:
Мамо Іра, чому ти хворієш? Я хочу, щоб ти одужала!
Я постараюся, синку, відповідала вона, полюбляючи його ім’я.
Борис звернувся до хірурга, який пообіцяв операцію. Шанси пятьдесят на пятдесят, але команда докладала всіх зусиль.
У день операції всіх охопила тривога. Після тривожних дзвінків Борис знайшов Микиту, який плакав у кімнаті біля халату Ірини, прошепотуючи:
Мамо Іра, не йди, будь зі мною!
Тоді прийшов телефон, і лікар повідомив, що операція пройшла успішно, і Ірина витримала.
Тепер вона жива, зрадів Борис, обіймаючи Микиту. Ми маємо шанс і далі боротися.
І так родина зрозуміла, що справжнє багатство не лише здоровя, а й здатність дарувати любов тим, хто її потребує. Усиновити Микиту стало новим початком, а кожен член сімї навчився цінувати кожну мить разом. Життя навчило їх: коли відкриваєш серце, світ навколо розквітає.
