Мамусю, тобі вже шістдесят пять. Час би до нотаріуса йти, переписувати хату на когось із нас, настирливо повторювала молодша сестра, приїхавши до нашого села.
Минулого тижня мама святкувала свій ювілей шістдесят пять. Вона не хотіла гучного застілля, просто запросила нас у гості, зігріти дім родинним теплом. Я привіз їй пахучий букет троянд, м’який халатик і теплі капці, гармонійний комплект для затишку. Запечатав у конверт три тисячі гривень знати, що пригодяться, навмисне лишив на видному місці.
Але дружина й діти не змогли приїхати: син отямився з температурою, донька поїхала на спортивні змагання, а Марічка терміново поїхала у відрядження до Києва. Діти намалювали для бабусі величезний малюнок: ми всі стоїмо разом під маминим вікном, на фоні вишневого саду, мов у тумані.
І от з потемнілого автобуса вийшла сестра Віра:
Чуєш, я зовсім забула мамі щось купити. Скажи, що халат від нас обох, добре?
Та без питань. Але ти не памятала, що мами сьогодні свято? Ювілей, все ж таки!
Оминула мене доля, Димчику, бачиш, на роботі у мене тепер таке зміїне кубло проблем!
Моя сестра, трохи як місячна тінь, завжди непевна, у девятнадцять народила донечку від хлопця зі студентського гуртожитку. Хлопець одразу зник, грошей не залишив і сліду аліменти тільки на словах. Я тоді тягачився на будові, штовхав сестрі якусь копійчину. Купити Іринці суміші, одяг, кашу усе те в реальності розтікалося, як сновидіння.
Я навіть домовився за місце для маленької у садочку, роботу сестрі пошукав у знайомого, магазинчик продуктовий. Але Віра там довго не затрималась як три місяці пробула, знову полетіла у свої марення.
І зараз перебивається випадковими заробітками: то в салоні комусь нігті робить, то вії клеїть, інколи миготить тою жінкою, що осінньою росою. Влітку поїхала в Польщу, мамі на руки Іруську кинула. Привезла сімдесят тисяч гривень, але ті гроші розчинилися, незрозуміло на що новий телефон, доньці ноутбук. Я ж фактично, працюючи начальником на фірмі, те ж заробляю за місяць. Але за це й мені сняться дивні сни, без відпочинку.
Мама щиро раділа, що ми поруч. Стіл увігнувся під вагою вареників із вишнями, пампушок із часником, сала з перцем. На порозі ще й сусідка, добра тітка Орися примарилася.
Та свято закрутилося лиховісною воронкою. Саме за столом Віра почала обсмоктувати тему спадку:
Мам, а ти хату кому залишиш?
Мама мовчки переміняла пальці на хустці.
Та порівну поділите якось…
Як порівну?! У Діми вже є квартира, бізнес, а я все ще на орендованій живу. Для чого йому та хата?
Вона говорила так, немов мама вже наступного ранку вирушить у інший світ крізь сонячний туман. Гості лише ховали очі кудись у вікна.
Віру, зараз не час про таке, не зіпсуй нам свято, стиха пробурмотів я.
А коли, га? Мамо, тобі ж шістдесят пять, не гаючи часу, піди до нотаріуса, напиши на мене дарчу!
Тітка Орися ковтнула чаю криво, ледь не подавилась. Я не витримав тієї наглості, взяв Віру за лікоть і вивів до кухні.
Ти що, Віро, збожеволіла? За столом таке верзти?! Уже в думках поховала маму? Чи в тіні свої втекла?
Відчепися. Я сама виростила дитину, а ви…
Сама? Може, забула, скільки грошей я тобі привозив чи як мама з Христинкою сиділа цілі дні? Певно, зараз дам ляпаса щоб прокинулася з цього сну!
Віра відразу образилась, хмарилася: забрала Христинку і, навіть не попрощавшись, втекла. Потім ще дзвонила, погрожувала судами. Мені її слова чути не хотілося.
А для мами тепер серце як стигла смородина: плаче, за Вірою переживає. Сестра заборонила Христині спілкуватися з бабусею. Навіть слухавки не бере все через ту ж хату. Сни мами стали різкими, холодними, вона тримається за серце й повторює одне й те саме імя.
Я вже не знаю, що робити з сестрою: доросла жінка а веде себе, як мала примхлива дитина у закрученому вихорі снів.
А ви, може, підкажете: варто мені миритися з Вірою чи залишити усе це в забутті сну?
