Мамо, ми ж це… твої діти. Мамо Мати подивилася на них.
Ганна та Ростислав усе життя жили по-простому грошей удосталь там не водилося. Жінка давно змирилася з думкою, що казкова доля омине їх стороною. Колись, у юності, вона була безтямно закохана та будувала рожеві мрії про світле майбутнє. Але життя розставило все по-своєму. Ростислав працював, не розгинаючи спини, але заробити на щось більше, ніж на хліб з маслом, не вдавалося. А тут ще й Ганна завагітніла. Справи пішли як у прислівї: біда не ходить одна.
Один за одним на світ зявилися троє синів. Ганна вже сама не памʼятала, коли востаннє працювала. Сімя жила лише на скромну заробітну плату чоловіка а куди там! Діти ростуть, штани та взуття самі себе не куплять.
Увесь до копійки дохід ішов на їжу, а ще комуналка, ліки, дрібні витрати Так і минуло дванадцять років за цей час життя добряче вимотало родину. Ростислав почав прикладатися до чарки. Зарплату він носив додому, та до вечора вже змушував стіни танцювати під звуки гімну для непитущих. Ганна від такого існування вже й забула, що колись любила чоловіка та вірила в щасливе життя.
Якось Ростислав прийшов додому пяний, з амбре міцніше, ніж у Львівських підвалах. У руці пляшка Горілки по-домашньому, недопита. І тут Ганна зірвалася: вихопила в нього пляшку та зробила добрий ковток. З цієї миті вона й сама не помітила, як втяглася.
Їй навіть стало легше проблеми ніби зникли, настрій, як у травневому дощику: то тут, то там. Відтоді чекала ледь не щодня, коли чоловік принесе нову пляшечку. Так і почали пиячити разом.
Діти для Ганни відійшли на другий план. По селу люди тільки плечима знизували як та оковита може людину змінити! Згодом сини йшли селом, просили їсти. Один зі сусідів не витримав і прямим текстом сказав:
Ганно, віддай ти їх краще в інтернат, ніж змушуй голодати. Скільки можна пити й забувати про дітей?
Ганні запали в душу ці слова самі лізли в голову серед ночі. І як виявилося, не дарма. Згодом Ганна з Ростиславом махнули рукою на власних синів. Їх оформили до дитбудинку. Діти плакали, чекали матір та батька, але їхня хата-мазанка залишалася такою ж пустою. Ганна з Ростиславом і не згадували про своїх синів усе забули.
Минуло кілька років, хлопці дорослішали, по одному покидали інтернат. Їм виділили малесенькі однокімнатні квартири не Єлисейські поля, але своє. Кожен влаштувався на роботу. Один одному завжди допомагали сімя, хай і не повна, трималася разом. Про батьків не згадували, але душа просила зустрітися: подивитися в очі та спитати чому?
Раз якось зібралися, сіли в стареньку Таврію й рушили до тієї хати, де все почалося. По дорозі зустріли матір ішла, ледве ноги тягла додому. Пройшла повз, і не впізнала навіть власних синів.
Мамо, ми ж це… твої діти. Мамо
Ганна глянула на них порожнім поглядом. Аж раптом наче блискавка вдарила впізнала.
Пустила сльозу, розплакалась і почала просити вибачення. Як таке простити? Молоді стояли, мов укопані, не знали з чого почати. Але вирішили якою б вона не була, це їхня мама. І вони простили її.
