Нічого, мамо люба! Маєш свою хату? Ось там і живи. Не приходь сюди, тільки якщо самі запросимо.
Моя мама мешкає у маленькому затишному селі на березі Дніпра. Позаду її двору починається густий лісок, а під час літа можна назбирати чимало ягід і грибів. Ще з дитинства бігав знайомими лугами з кошиком, насолоджувався єднанням із природою. Одружився я з однокласницею звуть її Соломія. Її батьки живуть недалеко від моєї мами, але на протилежному боці вулиці, і з їхнього обійстя немає виходу ні до річки, ні до лісу. Тому коли приїжджаємо з Києва, зупиняємось у моєї матері.
Останнім часом мама сильно змінилась, чи то через вік, чи через ревнощі до чоловіка, але наші канікули перетворилися на постійні сварки. Стає дедалі складніше владнати все мирно. Коли кілька разів переночували в тещі, моя мати і там спровокувала сварку вже цього разу з її зятем, і знову через дрібниці. Свекруха так розізлилась, що кричала на всю вулицю. Сусіди чули, як вони зясовують стосунки.
Місяць потому, коли всі трохи заспокоїлися, ми із Соломією вирішили: треба звести власну хату, щоб не ображати нікого й мати свою оселю, куди могли би приїжджати й відчувати себе вдома.
З пошуком ділянки довелося добряче повозитись, та зрештою ми якось впоралися. Свекор і свекруха з ентузіазмом кинулися допомагати. Свекор майже щодня був на будівництві.
Лише мама моя створювала проблеми: приходила, давала непотрібні поради, критикувала вже зроблене коротше кажучи, і тут не давала нам спокою. Будувати хату з нею то справжнє випробування.
Рік минув, і наш дім був готовий. Думав, нарешті зітхнемо з полегшенням, але не тут-то було! Мама не погоджувалась залишити нас у спокої, дорікала нам егоїзмом і тепер казала, що допомоги не чекає. Забувала, що мій чоловік завжди допомагав у всіх господарських справах на її дворі косив, лагодив дах та інше.
Одного дня мама сказала:
Навіщо ти приходиш? Живи в своєму Києві, а сюди приїжджаєш тільки, щоб показати свою статки.
Для мого чоловіка це була остання крапля. Він підійшов до мами спокійно, але в його голосі було щось таке, що вона одразу відступила до дверей.
Що ти робиш, зятю?
Нічого, мамо люба! Є у тебе хата? От там і живи. Сюди приходь тільки, якщо запросимо. Дай нам хоч декілька вихідних спокою. Потрібна допомога телефонуй, якщо пожежа ми самі їдемо!
Пожежа? Що ти таке кажеш!
Після цих слів мама майже бігом вибігла з хати. Я ледве втримався, щоб не засміятися, дивлячись, як мама оглядається та чимчикує до воріт. Чоловік зітхнув і розвів руками:
Ну, може й справді трохи перегнув з тією пожежею.
Та ні, все вірно зробив.
Ми разом засміялися, пригадуючи мамину виразну фізіономію. Відтоді у нашому новому домі запанував спокій. Мама більше не приходить без запрошення, приймає допомогу від чоловіка, але спілкується лише «так» і «ні». Мабуть, досі згадує про ту пожежу.
Зараз я зрозумів: інколи треба чітко окреслювати межі, навіть із найдорожчими людьми, щоб мати власний затишок. Спокій вдома це найцінніше, що можеш здобути.
