Нічого, дорога мамо! У тебе ж є свій дім, там і живеш. І приходь сюди тільки тоді, коли ми самі запрошуємо.
Моя мама мешкає у невеликому затишному селі біля берега річки Сула. Позаду її двору починається хвойний ліс, де навесні й улітку можна зібрати кошики журавлини, малини, грибів. З самого дитинства я бігала цією знайомою левадою з кошиком, радіючи кожній зустрічі з природою. Згодом я одружилася з Олександром ми ще зі школи були знайомі, а його батьки живуть тут же, на іншому боці вулиці, тільки їхній город не виходить до річки чи лісу. Тому, приїжджаючи з Полтави, ми за звичкою зупинялися у мами.
Останнім часом мама сильно змінилася чи то через вік, чи через ревнощі до мого чоловіка, але наші канікули перетворювалися на постійні суперечки. Вирішити все мирно ставало дедалі тяжче. Я кілька разів зупинялася у свекра з свекрухою, але й тоді мама вплутувалась у сварки цього разу із свекрухою, та й через дрібниці. Свекруха розізлилася, на подвірї зчинилася галаслива сварка мабуть, усе село чуло їхні давні образи.
Через місяць, коли всі заспокоїлись, у нас із Олександром виникла гарна думка: побудувати власний дім щоб жити для себе, не заважати нікому й мати своє місце для душі.
З оформленням ділянки доводилося тісно турбуватися, але якось усе склалося на нашу користь. Свекор і свекруха брали найактивнішу участь у будівництві свекор майже щодня був на ділянці, контролював процес.
А мама моя тільки заважала приходила, безкінечно давала поради, критикувала те, що вже зроблено, усього їй щось не подобалось, не давала спокою навіть тут. Отак і будували ми хату, як у страшному сні.
Через рік наш будинок був готовий, ми сподівалися на спокій і затишок, але не тут-то було. Мама не припиняла приходити до нас, дорікала недопомогою, хоча мій чоловік постійно допомагав їй з дрібним ремонтом, косив траву, лагодив дах…
Якось мама сказала:
Чого ти приїхала? Сиди в своїй Полтаві, а тут тільки хвастаєшся своїм достатком.
Це і стало останньою краплею в терпінні Олександра. Він спокійно підійшов до тещі, але в цьому спокої було щось рішуче, від чого мама відступила до дверей:
Що це ти, зятю…?
Нічого, мамо! Маєш власний дім там і живи. Приходь до нас тільки коли ми самі запрошуємо. Дай нам хоча б на вихідних побути вдома без гостей. Якщо потрібна допомога зателефонуй, якщо, не дай Боже, пожежа ми все кинемо й примчимо!
Пожежа! Що ти таке кажеш?
Мама майже вибігла за ворота, і я, стримуючи сміх, дивилася, як вона з сумом озирається і швидко прямує до свого подвіря. Олександр підняв руки:
Може, я переборщив із пожежою…
Та ні, все правильно.
Ми розсміялись разом, згадуючи мамине здивування. Після цього настала тиша в нашій новій хаті. Мама не зазирала до нас, приймала допомогу чоловіка тільки у справі, розмовляла коротко і по суті. Може, й досі памятає про пожежу…
Тепер у нашій сімї є золоте правило: кожен має своє місце та час, і щастя зароджується там, де люди поважають межі іншого.
