Я вигукнула у вікно:
Мамо, для чого ж так рано? Застудишся!
Вона озирнулася, підняла лопату, ніби вітається:
Для вас, ледарів, стараюсь!
А вже наступного дня мами не стало…
Досі серце стискається, коли проходжу повз наш двір…
Щоразу, коли бачу ту стежку, аж дихати важко, ніби хтось згріб серце в долоню. Те фото я зробила другого січня… Просто проходила, зауважила сліди на снігу і зупинилася. Сфотографувала, навіть не знаючи навіщо. А зараз це фото єдина річ, яка в мене залишилася з тих днів…
Новий рік ми завжди зустрічали гуртом вся родина разом.
Мама вже з самого ранку 31 грудня крутилася на кухні. Я прокинулася від запаху смажених котлет і її гомону:
Доню, вставай! Допоможи мені з салатами, бо ваш тато знову поз’їдає всі інгредієнти, поки не бачимо!
Я спустилася у піжамі та з розпатланим волоссям. Вона стояла біля плити у своєму улюбленому фартуху з абрикосами, який я їй подарувала ще школяркою. Усміхалася, щоки багряні від жару духовки.
Мамо, дай хоч каву випити, занила я.
Кава потім, спершу олівє! радісно засміялася вона, передаючи мені миску з печеними овочами. Ріж дрібнесенько, як я люблю. А не ті твої гігантські кубики, як минулоріч.
Ми різали й базікали про все на світі. Вона розповідала, як у її дитинстві зустрічали Новий рік: без заморських салатів, лише оселедець під шубою та мандарини, які її тато приносив з заводу по знайомству.
Нарешті прийшов тато з ялинкою такою високою, що ледь до стелі не діставала.
Жінки, приймайте красуню! з порогу гукнув тато.
Ой, тату, ти, мабуть, цілий ліс позрубу! ахнула я.
Мама лише руками розвела:
Гарна-гарна, а от куди ж її поставити? Минулого разу хоч меншу брали.
Але все одно допомогла прикрашати. Ми з сестрою Надійкою розвішували гірлянди, а мама дістала зі скрині старі іграшки ті, що ще з мого дитинства. Памятаю, як вона витягла скляного янгола і тихо сказала:
Оцього я тобі на перший Новий рік купувала. Памятаєш?
Памятаю, мамо, збрехала я.
Насправді, не памятала, але кивнула. Вона сяяла від того, що наче згадала янголятко…
Брат приїхав ввечері, як завжди галасливий: з торбами, гостинцями, кількома пляшками.
Мамо, цього разу справжнє шампанське взяв! Не таке, як минулого року, з кислинкою.
Ой, синочку, аби лиш не набралися всі, сміялася мама, обіймаючи його.
Опівночі ми всі вийшли у двір. Тато з братом запускали феєрверки, Надійка верещала від радості, а мама обіймала мене міцно за плечі:
Дивись, доню, яка краса. Яке ж у нас щасливе життя…
Я міцно обійняла її у відповідь:
У нас найкраще, мамо.
Ми пили шампанське з пляшки по колу, сміялися, коли феєрверк полетів до сусідського сарайчика.
Мама, трішки підвипивши, танцювала у валянках під «У лісі народилась ялинка», а тато підхопив її на руки. Ми сміялися до сліз.
Першого січня ми цілий день ледарювали. Мама знову готувала тепер пельмені й холодець.
Мамо, досить вже! Ми і так, як шарики! смикала я.
Та нічого, доїсте! Новий рік же тиждень святкують, сміялася вона.
Другого січня мама прокинулася ще вдосвіта. Я почула, як грюкнули двері, визирнула у вікно вона у дворі з лопатою, чистить стежину. У старій ватянці, хустка на голові завязана. Вимітає усе обережно: від хвіртки до ганку вузесенька рівна доріжка. Сніг змітає до стіни хати, як завжди любила.
Я вигукнула у вікно:
Мамо, чого ж так рано? Змерзнеш!
Вона махнула мені лопатою:
Бо як інакше будете по наметах до весни ходити! Йди краще чай став.
Я усміхнулася й пішла на кухню. Через пів години вона повернулася, щоки палають, очі блищать:
Все, тепер порядок! сіла до чаю. Гарно вдалося, чи не так?
Чудово, мамо. Дякую.
То був останній раз, коли я чула її дзвінкий голос.
На третє січня вранці вона сказала тихо:
Доньки, щось у грудях поколює. Несильно, просто непокоїть.
Я швидко забідкалася:
Мамо, давай «швидку» викличемо?
Та нумо, доню, не переймайся. Перевтомилася, стільки готувала, бігала. Відлежуся мине.
Вона полягла на диван, ми з Надійкою присіли поруч. Тато поїхав до аптеки за ліками. Вона ще жартувала:
Не дивіться так трагічно переживу я вас усіх!
Раптом поблідла, схопилася за груди:
Ой недобре мені дуже недобре
Ми викликали «швидку». Я тримала її за руку, шепотіла:
Мамочко, тримайся, вже їдуть, все буде добре
Вона глянула мені в очі й ледве прошепотіла:
Донечко як я вас усіх люблю так не хочеться прощатися…
Лікарі приїхали швидко, але… вже не могли зарадити. Обширний інфаркт. Все сталося за кілька хвилин.
Я сиділа на підлозі у коридорі й плакала. Не вірила, не розуміла… Ще вчора вона танцювала під салютами, раділа, а сьогодні…
Ледь тримаючись на ногах, вийшла до двору. Сніг майже не падав. І побачила її сліди. Ті ж самі маленькі, рівні, обережні. Від хвіртки до ганку і назад. Саме такі, якими вона завжди їх залишала.
Стояла довго, дивилась. Питала у Бога: “Як так може бути ще вчора людина лишала на землі свої стежки, а сьогодні її нема? Сліди є, а мами вже немає!”
Мені здалося: вона тоді, другого січня, востаннє вийшла, щоб залишити нам чисту життєву стежку. Щоб ми могли нею пройти вже без неї.
Я не змела ті сліди. Усіх попросила хай залишаються, поки сніг сам не засипле їх назавжди. Це останнє, що мама для нас зробила її турбота сяяла навіть після того, як її не стало.
За тиждень випало чимало снігу.
Я бережу те фото з останніми маминими слідами.
Щороку, третього січня, розглядаю його і довго дивлюся на порожню стежку біля хати. І боляче знати: десь під тим снігом мамині останні сліди.
Сліди, якими я йду за нею… І розумію: поки ми памятаємо, поки йдемо тими стежками наші рідні живі в нашому серці. Тому цінуймо кожен день із близькими і не соромтеся дарувати їм свою любов.
