Мама занедужала й тимчасово житиме з нами, треба буде за нею доглядати! промовив до мене чоловік, так, ніби сказане вирок, що не обговорюється.
Я, Світлана, саме відклала мобільний, у якому читала робочі листування. Павло стояв у проході кухні, склавши руки на грудях. На його обличчі читалася твердість та трохи роздратування певно, готувався до заперечень, але все одно дивувався, що вони виникають.
Я сказав, що мама поживе у нас кілька місяців. Їй потрібний постійний нагляд, лікар так пояснив. Сестра ж у Львові в неї малі діти й робота… А ми маємо простору квартиру, а ти буваєш вдома частіше…
Всередині мене щось стискалося повільно й боляче.
А коли ти все це вирішив? намагалася говорити рівно.
Сьогодні зранку радився із сестрою та лікарем. Все вже устатковано.
Тобто самі все розподілили, а мені просто маю погодитись?
Його брови насупилися з характерною чоловічою впертістю.
Світлано, ти ж розумієш. Це ж моя мама, комусь же треба взяти її на себе. Ти молодець, ти впораєшся.
Я працюю пять днів на тиждень, з девятої до сьомої, а буває, й довше, нагадала я.
То й що? Мамі просто треба, щоб хтось був поруч дати ліки, розігріти борщ, допомогти на кухню дістатися. Ти ж жінка, у вас то інстинкт такий. Ти завжди гарно з хворими пораєшся, додав із добродушною впевненістю.
Я кивнула собі під ніс. Інстинкт…
Слухай, а сиділку ти б не розглядав? тихо поцікавилася.
Павло скривився.
Та ти ж знаєш, що справжня сиділка коштує від шести тисяч гривень на місяць. Де ми візьмемо такі гроші?
А ти сам подумай: може, взяти відпустку власним коштом чи перейти на неповний робочий тиждень?
Глянув на мене, мовби я запропонувала полетіти на місяць.
Світлано, у мене відповідальна робота. Такого не зробиш. Я ж не лікар! Я навіть не знаю, як правильно колоти уколи чи вимірювати тиск…
А я знаю? спокійно відповіла.
Він замовк і вже вперше почав справді слухати.
Ти жінка… знову відгукнувся таким простим, майже дитячим голосом, що я навіть ледь всміхнулася.
Я перевела подих.
Гаразд. Давай ось так: ти береш відпустку на два місяці за власний рахунок. Я працюю, але по вечорах допомагаю мамі. Ти вдень. Щиро ділимо обовязки. Домовилися?
Він відкрив рота й замовк, подивився на мене з розгубленістю.
Ти серйозно?
Абсолютно.
Мене ж не відпустять!
Тоді звертаємось до сиділки. Я готова скинутися на половину, навіть 60%, якщо вважати, що в мене зарплата менша. Але я не згодна тягнути все сама. Не згодна.
Повисла важка тиша, в якій гучно цокали старі годинники над дверима.
Павло кашлянув.
То ти відмовляєшся?
Ні. Я відмовляюся брати на себе роль безкоштовної цілодобової сиділки при повному робочому навантаженні й без жодного зі мною обговорення, тихо відповіла.
Він якийсь час мовчав, вдивляючись в мене, неначе вагався чи це я серйозно.
Розумієш, це ж моя мама.
Розумію. Саме тому пропоную гідне рішення для всіх.
Павло різко вийшов, двері зачинилися не гучно, але відчутно.
Я залишилась сидіти на кухні. Охололий чай. Ніч за вікном пахне свіжим дощем і далеким тополиним димом. Усередині мене звучить ясна думка: “Ось і почалося”.
Я знала він зателефонує сестрі, потім мамі. Через трохи прийде сама Марія Степанівна адже живе в десяти хвилинах і чудово чує всі новини. Буде довга розмова, яку я чудово памятаю потім: назвуть мене черствою, егоїсткою, жінкою, яка забуває, що таке родина.
Тільки сьогодні я вперше не збиралася перепрошувати за те, що хочу спати більш як чотири години за ніч. За те, що робота не хобі. І за те, що в мене є теж нерви й право на життя, не перетворене на лікарняне чергування.
Я підійшла до вікна, відчинила кватирку. Прохолода ночі принесла запах мокрої трави й багаття.
“Хай собі говорять. Головне я сказала своє перше справжнє «ні»”.
І це «ні» прозвучало голосніше, ніж усі мої слова за дванадцять років шлюбу.
Наступного ранку я прокинулася від обережного повороту ключа у дверях. З коридору долинув кашель і стислі кроки.
Я лежала, слухаючи, як акуратно знімають пальто, ставлять сумку, роззувають ляшки. Цей ритуал звучав сьогодні як початок невидимої війни.
Павле, ти вдома? голос Марії Степанівни був тримкий, але все ще владний.
Павло визирнув із кухні, вже з чайником:
Вдома, мамо. Заходьте, я вже чай завів.
Я вдяглася і вийшла до коридору.
Переді мною Марія Степанівна, зморшкувата, в поношеному сірому пальто, з торбинкою ліків і термосом. Побачивши мене, вона втомлено всміхнулася, як завжди, з тією неприхованою гордістю.
Доброго ранку, Світланко. Пробач, що так рано. Лікар порадив, що чим раніше переїду тим краще.
Доброго ранку, Маріє Степанівно.
Павло виніс піднос: чай, сухарі, пігулки.
Мамо, відпочинете поки в великій кімнаті, я вам диван розклав.
А речі хто розкладе? Світланко, допоможеш? перевела погляд на мене.
Я відчула, як починає боліти в скронях.
Звичайно. Після роботи.
Після роботи? підвищила голос. А хто ж зі мною буде цілий день?
Павло закашлявся.
У мене зранку робота, мамо. Десь до обіду вивільню час. Світлано, може, ти візьмеш сьогодні відгул?
Я подивилася на Павла довго.
У мене сьогодні захист проекту перед замовником. Скасувати не можу.
А потім? Марія Степанівна вже скидала пальто. Хоч після презентації будеш?
Приїду, як завжди, о сьомій, можливо, пізніше.
Знову тиша.
Марія Степанівна опустилась на ослінчик.
Тобто цілий день я сама?
Павло зиркнув на мене майже з благанням.
Я відповіла розважливо:
Маріє Степанівно, вранці приготую їжу на весь день, розподілю ліки. Якщо щось телефонуйте, я візьму слухавку навіть під час презентації.
Вона піджала губи.
А якщо я впаду? Або не ті ліки випю?
Викликайте швидку. Це краще, ніж чекати, поки я доберуся через ціле місто.
Павло хотів щось сказати, але замовк.
Павле, ти почув? сухо перепитала Марія.
Мамо, Світлана права. Ми не лікарі. Якщо щось серйозне одразу швидка.
Я здивувалася. Це вперше він сказав: «Світлана права» за останні… сім років?
Марія підвелася:
Ну, раз вирішили значить так.
Вона втягнула свій пакунок в кімнату й зачинила двері майже демонстративно.
Павло кинув погляд на мене:
Ти могла б хоча б…
Ні, Павле. Не могла. І не буду.
Я зайшла на кухню й різко випила води.
Павло заглянув слідом.
Світланко, я розумію тобі тяжко. Але ж це моя мама.
Знаю.
Вона й справді хворіє.
Вірю.
Тоді чому ти…
Я обернулася до нього.
Бо якщо я зараз погоджусь тягнути все це стане звичкою. Назавжди. Розумієш?
Він мовчав.
Я тебе люблю. І не хочу, щоб сімя розвалилася через те, що один думає у другого немає свого життя.
Павло опустив голову.
Я з Ніною ще переговорю. Може, вона приїздитиме у вихідні.
Було б добре.
Ти злишся на мене?
Я вперше за ці дві доби ледь усміхнулася:
Уже злюся. Але стараюся, щоб це не переносилося на весь наш дім.
Він кивнув.
Я спробую виправити.
Я глянула на годинник.
Мені час. Захист за дві години.
Пішла до спальні, залишивши Павла приглушено стояти посеред кухні, втупленого у порожню чашку.
День минув напрочуд спокійно. Я блискуче представила проект замовник навіть обіцяв доплатити премію за швидкість. Йшла з офісу о пів на сьому, відчуваючи легкість.
У метро написала Павлові:
«Як мама?»
Відповідь прийшла одразу:
«Спить. Я вже з трьох вдома. Приготував вечерю. Чекаємо на тебе».
Я всміхнулась на темне метро-вікно.
«Чекаємо».
Це слово так давно не звучало у нашому домі сердечно.
І правда вдома мене чекали.
На столі салат, печена риба, відварена картопля. Марія Степанівна сиділа в кріслі з книжкою. Побачивши мене, відклавши сторінку:
Світланко, ти вже вдома!
Вдома.
Сідай вечеряти, Павло все сам зробив. Навіть посуд пополоскав.
Я поглянула на чоловіка.
Той лише скромно вдів плечима.
Сіла за стіл.
Марія Степанівна кашлянула.
Я тут подумала Може, й справді сиділку знайти. Хоча б на день. Бо Павло роботою змучений, відпрошуватись
Я зиркнула на неї.
Це розумно.
Я подзвоню Ніні, додав Павло. Вона обіцяла подивитися оголошення, допомогти фінансово.
Марія зітхнула.
Не думала, що доживу до того, що чужа людина мені доглядати буде…
Ніхто тут не чужий, мамо, спокійно відповів Павло, просто у кожного тепер свої кордони.
Я дивилася на свекруху.
Та, зробивши паузу, кивнула.
Мабуть час вчитися.
В цю мить задзвонив її телефон.
Це Ніна.
Павло підняв слухавку.
Алло Так, мамо Дома Слухай, потрібна допомога не лише грошима. Приїжджай у вихідні поговоримо разом.
Поклав трубку, поглянув на мене.
Приїде.
Я поволі кивнула.
Добре.
Вперше за багато років я не боялася повертатися додому. Не тому, що стало тихо. А тому, що почали слухати.
Пройшло три тижні.
Марія Степанівна вже майже не кашляла ночами. Ліки подіяли, набряки спали, навіть сама кілька разів ходила на кухню по чай. А головне в квартирі запанувала та тиша, якої давно чекала: спокійна, доросла тиша тих, хто вчиться домовлятися.
В суботу приїхала Ніна з маленькою донькою. Вона поставила сумки, усміхнулася.
Мам, привіт Світлано, Павле Вибачайте, що так довго.
Марія Степанівна у кріслі повільно обернулася й не зрушила.
Приїхала, все ж таки.
Обіцяла значить приїхала, Ніна простягла доньку Павлові і підсіла до мами на коліно.
Ми з Павлом поговорили і вирішили от що, дістала з кишені листок. Це оголошення: сиділка з медичним досвідом, з 9 до 19, пять днів на тиждень. На вихідних самі.
Марія взяла оголошення, уважно прочитала.
А гроші?
Ділимо на трьох, твердо мовив Павло. Я, Ніна і Світлана. Порівну.
Порівну, повторила вслід.
Мам, у нас немає вибору ніхто не може кинути роботу. А нагляд потрібен постійний, сказала Ніна.
Я додала вперше за вечір:
Ми вже домовилися з пані Ольгою Петрівною. Вона завтра зайде. Пятдесят вісім років, двадцять років досвіду.
Довго мовчала Марія, без звичного прищуру подивилася на мене:
Світлано, ти ж могла просто піти. Багато хто так і робить.
Я ледь всміхнулася.
Могла. Але тоді постраждали б усі, і ви найбільше.
Вона опустила очі.
Я все життя вірила, що, якщо я мама, всі мають підлаштовуватися. А тут зясувалося треба вчитися і мені.
Ніна лагідно взяла її за руку.
Тут не про підлаштування. Просто жити так, аби всім дихалося легше.
Пробач, Світланко, я справді вірила, що маю право вимагати.
Я відчула, як стиск у грудях нарешті відпускає.
Я приймаю вибачення, Маріє Степанівно.
Т а вперше щиро всміхнулася.
То ж давайте знайомитися з вашою пані Ольгою. Адже вже я не цар і не бог у цьому домі.
Павло засміявся вперше радісно.
Не царка, просто мама. Яку ми любимо й про яку дбаємо. По-людськи.
Ввечері, коли Ніна поїхала на вокзал, а Марія Степанівна спала, ми з Павлом сиділи на кухні при світлі лампи.
Він налив вина.
Знаєш Я думав, ти підеш.
Я здивувалася.
Серйозно?
Так. Ти тоді так рішуче сказала «ні» Я злякався, що це кінець.
Я подивилась у келих з вином.
Було таке бажання. Не приховую.
Що тебе стримало?
Я помовчала, тоді відповіла:
Я зрозуміла, що якщо піду тепер ніколи не дізнаюсь, чи станеш ти чоловіком, який несе відповідальність не лише на словах.
Павло опустив очі.
Я навчився за ці тижні багато чого. І ще вчитимусь.
Я бачу.
Він підняв очі.
Дякую, що дала мені шанс.
Я усміхнулася.
Дякую, що скористався ним.
Ми цокнулися келихами, тихо і майже урочисто.
За вікном сипав лапатий сніг перший грудневий сніг цієї зими. Крупні пластівці сріблилися у світлі ліхтарів, вкриваючи тротуар мяким білим покривалом.
У кімнаті Марії Степанівни тьмяно спалахував нічник.
А у нашій із Павлом спальні вперше за довгий час пахло не ліками й тривогою, а затишком. Нашим спільним домом.
