Віктор несміливо промовив, коли вони залишилися наодинці на кухні:
Катрусю, мені треба вам щось сказати.
Катря подивилася на нього. Вона не звикла, щоб зять шукав із нею приватних розмов.
Що таке, Вікторе? обережно запитала вона, витираючи склянки.
Він на мить замовк, потім повільно продовжив:
Я бачу, що ви живете лише для інших. Для Галки, для Оленки а про себе забуваєте. Вам усього пятдесят один і ви ходите, наче життя вже скінчилось. Так не можна.
Катря гірко посміхнулася:
Ну що ви, Вікторе. Чи не правда? Чоловік пїшов до молодшӧї, роботу я втратила. Що мені лишилося, як не бути бабусею?
Віктор рішуче похитав головою:
Ви сильна, розумна, гарна жінка. І хочу, щоб ви знали: ви не самотня.
Серце Катрі стиснулося. У його очах була така теплота, що їй стало страшно.
Вікторе несміливо прошепотіла вона. До чого це?
Він наблизився, але зупинився, немов стримуючи себе.
Не треба нічого казати. Просто запамятайте: є хтось, хто вас справді цінує.
Ті слова лунали в ній цілу ніч.
Тижні минали як звичайно: садочок, аптека, прибирання. Але слова Віктора не давали спокою. Він більше нічого не говорив, але Катря часто ловила себе на тому, що шукає його погляд.
Одного дня, коли вона вела онучку додому, раптом зустріла Богдана. Колишній чоловік ішов під руку з Маряною. Він виглядав змореним, постарілим.
Здоров, сухо кивнув він. Як справи?
Нормально, спокійно відповіла Катря. Не скаржусь.
Маряна оглянула її зверхньо:
Ти все така проста.
Катря лише усміхнулася. Вперше вона відчула, що їй нічого доводити. Її сила не в сукнях чи макіяжі.
Незабаром подзвонила давня подруга з університету запропонувала викладати в політехніці. Катря довго вагалася, але погодилася.
Нова робота повернула їй радість життя. Вона готувала лекції, перевіряла роботи, вела студентів. Вони слухали її з повагою, і Катря знову почувалася молодою.
Одного вечора, коли вона йшла додому, Віктор чекав біля хати з невеличким букетом польових квітів.
Це вам, несміливо простягнув він. Просто так.
Серце Катрі забилося швидше.
Вікторе, ви ж розумієте, що це неправильно, прошепотіла вона.
Неправильно заперечувати своє серце, відповів він. Ви варті щастя.
Катря ледве стримала сльози. Взяла квіти, пробурчала «дякую» і швидко піднялася сходами.
Тієї ночі довго не могла заснути. Вона знала, що не може забрати чужого чоловіка. Але вперше за багато років відчула її серце ще живе.
Вранці вона прийняла рішення. Запросила Галю та Віктора до столу.
Любі мої, почала вона. Дякую вам, але тепер усе буде інакше. Я теж хочу жити. Не лише бути бабусею. У мене нова робота, я ремонтую хату і вирішила поїду. Хочу побачити море, про яке мріяла.
Галя остовпіла:
Мамо ти ніколи не казала про це.
Тепер настав час, відповіла Катря. Не бійтеся, я завжди поруч, але тепер житиму і для себе.
Віктор мовчав, але в його погляді були повага і тепло.
За кілька місяців Катря змінилася. Купила нові сукні, записалася на курси і знову взялася за старе захоплення малювання.
Коли на її день народження зібралася родина, за столом сиділа не зламана жінка, а сяюча, певна себе людина.
Будьмо за тебе, мамо! підняла келих Галя. За жінку, яка нарешті навчилася любити себе.
Келихи дзвінко зіткнулися, а Катря подумала з усмішкою:
**Так. Тепер моє життя починається по-справжньому.**
